У мене є знайомий полісмен, йому за 60 й він уже на пенсії і сильно любить всістися на веранді свого будинку і потриндіти за життя.

У 1970-ті в Балтиморі афроамериканське населення любило грабувати аптеки – там у коморах було багато смачних пігулочок. Словом, ринок наркотиків був переповнений, одні чолов'яги з пістолетами відстрілювали інших за ринки збуту. І серед них був котрийсь бандюга Джексон – кулі не брали, із засідок він виходив через зачинені двері, показував поліціянтам різні жести і комбінації пальців.

Відповідальним за його піймання призначили лейтенанта Джонсона. І той усе ніяк не міг добратися до Джексона. Спершу його сварили і чекали дива, потім почали тролити: дружина ввечері питала, як там невловимий харцизяка, керівництво – коли ж станеться спіймання століття і які творчі плани має профнепридатний, колеги – клеїли на його робочому столі світлини Джексона із підписом «Wanted» («Розшукують» – UAInfo).

І так тривало доволі довго, поки одного вечора Джексон не посварився із коханкою і не зацідив їй в око. Сусіди викликали поліцію і та, під час затримання, зробила з Джексона цідилко. І, звісно, подзвонила лейтенантові Джонсону: сюрприз! Він приїхав, коли його лиходій був іще живий і лежав на асфальті.

Джонсон підійшов й у найкращих голівудських традиціях сказав: «Ну, що, бастарде, я ж тобі говорив, що ми зустрінемося?»

Джексон у відповідь показав середнього пальця.

І Голівуд закінчився, а Балтимор із його специфічним почуттям гумору тільки почався. Бо поліціянт Джонсон витяг із кишені крейду і почав методично обмальовувати Джексона.