Перший місяць, а то, може, і півтора, постійно дивувався: я в армії? Чекайте-чекайте, ви хочете сказати, що я ношу військову форму і в мене є зброя, що може вбивати? У мене є автомат і він записаний у війсковий квиток? Мене оточують мужики, що також мають зброю і х*єву тучу тарганів у голові? І це надовго?

Дивувався, не міг повірити і осягнути масштаб змін у житті. Часом, здавалося (і досить серйозно), що я от-от прокинуся, вип'ю протеїновий коктейль, з'їм вівсянку з бананом, вип'ю кави, відведу малого до садочку і поїду на роботу або повернуся додому і писатиму до обіду.

Тепер я не бачу себе поза армією. Тобто звичайно, я дослужу до дембеля і повернуся до цивільного життя, але не уявляю як би я жив, якби сюди не потрапив. Ті, хто має дітей, мене зрозміють. Як я раніше міг жити без своєї дитини?

Армія, звичайно, не дитина, а, швидше, такий собі далекий і не дуже привітний родич, до якого довелося приїхати погостювати на якийсь час.

Не знаю, чи варто дякувати всесвіту за цей досвід, але те, що нічого подібного в моєму житті не було - точно. І цей перший місяць перебування в лавах ЗСУ подарував мені неймовірні емоції. Здебільшого негативні, але нині згадується про них з поблажливістю. Слоняра, дух, салага... Звик? Обтріпався? Пристрілявся? Ну, пішли далі.

Армійський довбої*ізм вже сприймається без злостивості, але, швидше, за звичкою. Ну да, в штабі сидять ідіоти, забезпечення гі*няне, на солдата забивається болт. І що? Це ж армія. Головне, що ми разом. Всі ми. Відділення, взвод, рота, бат, бригада...