Максим радить берегти нерви і бачити лише плюси - інакше до дембеля не дотягнути. І я намагаюсь, як можу.

Мені б стільки внутрішнього спокію, скільки має Максим. Він говорить тихо, чистою українскою, з м'яким сільським прононсом.

- Все добре, могло би бути і гірше.

Я заводжуся, закипаю, показую на техніку, ледь не кричу. Кажу, що на таких зразках можна було воювати в середині минулого сторіччя, але не зараз. А він:

- Якщо є ця техніка, значить, комусь треба на ній їздити. Чому б не нам?

Я активно жестикулюю, говорю про забезпечення, про сир, який не для нас, а для "когось іншого", про синтетичну форму на бійцях у +35, про берці. Дивлюся на його ноги. Чорні лаковані туфлі на босу ногу. Замість шнурівок - алюмінієва проволка. Штани підкатані. Борода. Поглянути здалеку - хіпстер.

- У тебе навіть берців немає! - намагаюся я перекричати звук двигуна.

- Та є, - сміється Максим. - Якби ще був розум.

В цей час ми проїзжали повз колону американців, що проводили на полігоні планові навчання. У мене наглядний приклад, козирі, беззаперечні аргументи.

- Подивись на ці "Хаммери", на цей екіп, зазирни в очі цьому чорношкірому високомобільному бійцю.

Максим мене заспокоює, говорить, що скоро все неодмінно піде вгору, все стане на свої місця, говорить, що колись дідів цього чорношкірого гнітили за колір, але все змінилося, і в нього тепер є персональний біотуалет, і навряд чи цей чорношкірий купує болти на кардан за свій рахунок.

- У нас теж так буде, - тихо говрить він.

- У нас начпроди ніколи не припинять красти сир і тушонку. Скільки б волонтери не проводили ревізію до пірозділів, людський фактор залишатиметься центральною руйнівною силою, регресивним двигуном, важілем зради, ар'єргардом саботажу.

Максим радить берегти нерви і бачити лише плюси, інакше до дембеля не дотягнути.

-Тоді, - каже він, - почни внутрішнє розслідування, але не зупиняйся і доведи справу до кінця. Рота тебе підтримає. Я мовчу. Влазити у відверту конфронтацію з командуванням бажання не багато. Ні фактів, ні доказів. Лише домисли та чутки. Максим радить берегти нерви і бачити лише плюси, інакше до дембеля не дотягнути.

Ми висаджуємося з "шишиги", сідаємо в траву, як цуценята шукаємо затінок. Чекаємо команди "на броню!". Я схрещую ноги і дивлюся на яри та долини полігону. Жовтий, місцями чорний, випалений степ. Трасери, ПТУРи, "Рапіри", танки випалюють гектари полів. На небі ні хмаринки, піт стікає з-під касок. Пил роз'їдає долоні.

- Тобі легше, - говорить Максим, - ти написав десь у себе, і заспокоївся. В разі чого, в тебе є друзі-журналісти, які підхоплять, допоможуть. А я не можу написати, тому і шукаю плюси. Якщо ти позбудешся своєї столичної суєти, збрежеш нерви.

Я з кишені дістаю навушники, вмикаю першей альбом "Бумбокса", думаю про плюси. Дімі передали маковик і ватрушки, "Шульц" привіз італійську каву, в мене форма 100% бавовна і мені легше, ніж іншим, нарешті видали спальник, можливо, сьогодні нарешті зможу випрати одяг, на обід у нас є кавун, я в армії і отримую "безцінний режисерський досвід", я в армії, і, попри все, справно "служу українскому народу", виконую свій обов'язок перед батьківщиною, мені вистачає грошей, і я їх не пропиваю, мене регулярно годують, офіцери та бійці мене поважають, я маю справжніх армійських друзів, які за мене порвуть будь-кого, я маю сім'ю і безліч надзвичайних людей у тилу, які завжди готові допомогти.

А ще днями обіцяють +26, місцями дощ. А нові берці чи форму я здатен купити сам. Не кажучи вже про сир. Все добре, могло би бути набагато гірше.