Олігарх бореться із олігархом

Здавалося б, така очевидна і зрима картина – жертва режиму за ґратами, тому мільйони сердобольних громадян вмиваються сльозами, співчуваючи опозиціонеру, якого переслідує авторитарна влада.

Однак, чергова вистава на суспільній авансцені, тиражована телеканалами у мільйони домівок, нічого спільного із реальністю не має.

Нічого спільного із головним сюжетом поточного історичного моменту немає ані політична система із її боротьбою влади проти опозиції, ані правова система із її боротьбою держави проти корупції, ані сама Україна. Усе це видовище не має нічого спільного з інтересами кожного з нас, з інтераси суспільства.

Із трьох варіантів:

• влада бореться із опозицією;
• держава бореться із корупцією;
• олігарх бореться із олігархом

маємо третій варіант.

Той, хто давав команду кинути за ґрати Корбана, був у ролі не обраного демократичним шляхом владоможця, який захищає у відповідності із конституційними повноваженнями інтереси громадян і держави, а був у ролі олігарха, який наїхав на іншого олігарха, захищаючи свої особисті інтереси.

Тому уся ця тріскотня за кадром про автократію і демократію є перманентним окозамилюванням, яке немає нічого спільного із формуванням громадської думки у єдино визнаний за правилами демократії спосіб – коли речі називаються своїми іменами.

Політично-історичний процес в Україні має своє, інше ім"я замість усталеного псевдоніму - це боротьба не ідей чи класів, а боротьба кланів.

Якби Корбана кидала за ґрати влада, вона би зважила, чи варто робити жертвою режиму того, хто має беззаперечні заслуги перед суспільством в момент істини – перед очима смертельної загрози московської окупації, чи варто починати покарання за підозру недостачі у недержавному фонді, в той час, коли не покарані злочинці, які вкрали десятки мільярдів доларів в українського народу, а відтак розстріляли посеред мирного міста кращих синів і дочок цього народу.

До Корбана могла би дійти черга лише тоді, коли на довічному ув'язненні сиділи би сотні бандитів у владі підчас кримінальної окупації (див. на YouTube мій фільм "Кримінальна окупація"), із пазурів якої Україну визволив Майдан.

Тому для влади такий крок був би контрпродуктивним. Середньої руки радник високопоставленого патрона порадив би йому – цього не варто робити і у такий спосіб, бо це нас послабить.

Але рішення приймала не влада, а клан. Тут зовсім інша логіка соціальної поведінки, зовсім інший інструментарій, який наслідки репутаційних, тих самих рейтингових втрат не передбачає.

Як і попередній клан, знищений Майданом, теперішній так само має на озброєнні силову машину держави. Жодної інновації, як стверджує шановний колега Вітор Небоженко, тут немає. Використання держави як монополії на озброєне насилля у боротьбі за маєтки – це якраз типова прикмета олігархічних воєн по-українськи.

Нам, громадянам, які перебувають на глядацьких трибунах цієї кориди, доцільно позицінувати себе у ролі спостерігачів, а не ставати на бік котрогось із атакуючих один одного биків.

Оскільки це їхня, а не наша "свадьба", колізії протікають у клановому, а не у суспільному чи партійному середовищі. Тому нічого тут не залежить від нас, а від інших "обітателів" цього середовища.

Тут можливі дві хижацькі логіки: якщо владний громовержець розправиться з одним із нас, то може й нам щось та перепаде при роздиранні здобичі. Інша логіка підказує: процес реалізації деолігархізації, коли у країні має бути лише один олігарх, передбачає знищення кожного з нас після Привату.

Здається, вони пішли першим шляхом. Звичайно, щоб стверджувати достеменно, треба би потрапити на багатомільйонні яхти, де володарі мільярдів, газет і каналів, партій і фракцій, банків і свердловин проводять свої "стрілки". Але допуск туди, далеко від берегів реальної дійсності, нам, простим смертним, зачинений щільними рядами стражників і снайперів, тому доводиться розшифровувати поведінку олігархів у єдино можливий спосіб.

Оскільки свобода слова в Україні – це виключна власність того самого олігархату, можна відчути їхнє важке дихання за точками зору на їхніх каналах – на їхніх приватно-власних, бо інших в Україні немає, як і взагалі немає практично нічого поза пазурами цього гангстерського спруту.

Ахметов (канал "Україна") цілком схвалює наїзд на Коломойського. Пінчук (ICTV, "Новий", СТБ та багато інших) – так само. А як інакше – перебуває у судовому процесі із Коломойським у Лондоні, де ціна "вопроса" – щонайменше мільярд. Фірташ, він же "Інтер" навряд чи забуде і вибачить безпощадне "мочілово" протягом останнього року на голубих екранах "1+1", "2+2". Про канал "чесних новин" й говорити не доводиться.

Усі аплодують, показуючи містоблюстителя Коломойського Корбана у клітці. Виходить так, що проти Ігоря Валерійовича ополчилася уся, рідна йому олігархічна братія.

Чим закінчиться цей міжклановий трілер? Прогнозувати, що зупиниться завтра – даремно, як даремно припускати, що жидобандерівець, який послав подалі Путіна, так запросто віддасть "Приватбанк".

Думаю, пальба по вікнах генпрокурора - лише стартовий вистріл перед забігом. Бо якщо, з одного боку, – могутня військово-силова машина держави, то з другого, - озброєна армія, непідконтрольна державі.

Наразі - тиша. Перемир'я. А що завтра? Можна достеменно стверджувати - у цього серіалу "Продовження буде".