Я частенько запитую у знайомих: чому вони тут?

Напевно, в кожній їхній відповіді хочеться почути і знайти відповіді й на свої запитання, а почувши - підтвердити власні думки, що ми зробили все правильно, залишившись удома два роки тому.

Багато хто з тих, хто повернувся з поневірянь по Росії, навіть не знайомі між собою, відповідають дивно однаково: "Більше я нікуди не поїду".

І далі розвивають думки самі, не вимагаючи реакції співрозмовника: "Кому ми там потрібні? Нікому. Потрібні в Росії фахівці високої кваліфікації, інженери. В цьому разі є житло, офіційне працевлаштування, є можливість там жити. Але таких фахівців небагато, а решта нікому не потрібні - на роботу з українським паспортом не влаштуватися, а все зароблене йде на їжу та оренду квартири. Заробив - проїв. Квартири чужі, все життя провести по чужих кутках у чужій країні - теж не велика радість".

І резюме у всіх, хто розповідає про своє життя там: "Що б не сталося, я більше нікуди не поїду, я хочу жити і померти вдома".

Гіркі уроки, коли у дорослих людей ілюзії про свою потрібність, унікальність і професіоналізм розсипаються попелом під ногами.
А гра з міграційними службами схожа на шахову партію: відпроситися з роботи, пройти медкомісію, для цього треба теж відпроситися з роботи, потім ще раз і ще з'явитися в міграційній службі... І коли маяк надії зблисне такою жаданою реєстрацією тимчасового проживання, виявляється, що це вже не актуально, не потрібно, і радості жодної не приносить, бо на кону вже інше питання - повернутися додому.

Ті, хто виїхали, шукають "знаків" того, що вдома стало краще і життя налагоджується. Маніакально шукають підтверджень, що все потроху відновлюється - у листах друзів, у групах соцмереж, у випадкових фразах по телефону. Шукають знаків, щоб повернутися додому, опинитися без роботи, але бути вдома і "знаки" шукати вже тут - про те, що рішення повернутися було правильним.
Кілька днів тому я зустрічалася з приятелькою, яка повернулася в Луганськ із Краснодара і опинилася перед дилемою: що робити далі, їхати чи залишатися?

Її батьки, повернувшись із Росії, вже другий місяць намагаються знайти роботу.

Ми трохи більше години провели в людному місці - в той час, коли більшість городян повертаються з роботи. Подруга проводжала поглядом кожного і повторювала: "Людей стало більше". Розповідала, як у свій приїзд взимку рахувала вікна, що світилися у будинку навпроти, шукаючи в цьому "знаки": що люди є, вікна світяться, а отже, життя налагоджується.

Щоправда, взимку в неї було стійке відчуття, що потрібно щільніше завісити вікна, вимкнути світло і відійти про всяк випадок від вікна. Цього разу такої фобії - перебування під прицілом - в неї не було, і в цьому моя подруга також побачила знак, що життя налагоджується.

Вона шукала підтвердження життя, що повертається до Луганська, у супермаркетах, у людях біля кас магазинів, у русі на вулицях.

Сама того не усвідомлюючи, вона навела дивний приклад, як одного разу потрапила на весілля подруги. Хороше, пишне весілля, багато, як на теперішній час, гостей, проте збиратися додому всі гості почали раптово і швидко: о 21:00 ресторан спорожнів, офіціанти гасили світло, гості зі шматочками торта наполегливо викликали таксі, а всі служби відмовлялися їхати "так пізно" у самісінький центр міста.

Моя подруга шукала знаків щодо повернення на залізничному переїзді, де пригальмовують маршрутки: стоїть локомотив - значить, її хлопець-залізничник зможе знайти тут роботу.

Втім, уже за хвилину вона зрозуміла, що локомотив у цьому місці, напевно, стоїть уже роки два - він був іржавий, а контактний дріт над ним встигли вкрасти... Але моя подруга в усьому бачила штрихи життя, що повертається до Луганська. Кажуть, що ми зазвичай бачимо те, що хочемо побачити.

Мої останні два тижні були сповнені відкриттів, якими я вирішила не ділитися з подругою.

"Укртелеком" працює до 14:30, приймаючи оплату за міський телефон та інтернет, стоматологія працює до 14:00, а сервісний центр, який має по місту мережу майстерень і є офіційним представником багатьох відомих марок, - до 15:00.

Таке дивне життя зранку, коли потрібно встигнути до 15:00 зробити все найважливіше, щоб о 19:00, встигнувши на останній автобус, щільніше закрити двері і звісити вікна.

Я запитала про дивний режим роботи до 14:00 у стоматології. У відповідь знизали плечима: так, до війни працювали до 19:00, та вже два роки працюють ось у такому режимі - людей немає. У сервісному центрі працював один приймальник із чотирьох, що вже було відповіддю на запитання про графік роботи.

А в "Укртелекому" із кількох точок, що приймають платежі, у місті залишилася працювати одна - у центрі, де приймають платіж без комісії. Інші пункти скоротили як нерентабельні.

Це мої спостереження, які підтверджують мою переконаність у тому, що видимих поліпшень життя немає.

Можливо, я просто не з тих, хто в робочих фонтанах бачить повернення колишньої краси міста.

У вихідні випадково опинилася в районі залізничного вокзалу. Полудень вихідного дня і... порожньо. Жодної машини на стоянці, жодної людини на пероні. Якби хтось сказав про таке кілька років тому, я б не змогла навіть уявити такої картинки. Тільки довгі ешелони з вугіллям підтверджували, що залізниця працює.

Складно повірити, що наш жвавий вокзал став настільки безлюдним. Як і у багатьох луганчан, у мене дуже багато пов'язано з ним - відрядження, зустрічі, проводи, квіти й шампанське, "Слов'янка" і черги за квитками...

Інколи треба заховати спогади подалі, а двері в те минуле замкнути щільніше і радіти простою та щирою радістю людям на вулицях, робочим магазинам, пізнім сутінкам, коханому дому... Всьому тому, що не коштує нічого, але в чому - саме життя. Життя вдома.