Пішли з Києва хресноходоки, роз'їхалися по своїх землях далеких і ближчих, багато було фото та відео про їхню ходу, а ще більше написаних вражень.

Помірних вражень було мало, аналітичних серйозно ще менше, переважно негативні або ура-позитивні, але багато людей спостерігало якусь відстороненість в їхніх очах. І я її помітила.

Звичайно, промандрувавши в таку спеку, хоч пішки, хоч навіть автобусами, не сильно будеш сяяти очима. Але все одно радості чи якогось колективного ентузіазму практично не було видно, як це буває, зазвичай, у масових походах, об'єднаних одною метою.

І я подумала, що ці люди нещасно обділені територією приналежності. Тим, що дає впевненість, точку опори та місце, куди можна завжди повернутися. Дім. Власний Дім.

Росії, до якої вони ніби тягнуться, в них немає, бо живуть вони все одно тут, та й вони цій Росії ніяк не потрібні, Україну вони не хочуть, тому й не мають справжньої, Радянського Союзу, за яким вони сумують, нема також і вже ніколи не буде.

Вони ніби зависли у просторі й часі і ніяк не можуть пристати до якогось берега. Чужим вони не потрібні, а своє вони не цінують і не хочуть.

Ось і тиняються спекотними курними дорогами, шукаючи Бога. А треба шукати свій Дім. Бо лише там внутрішній спокій, впевненість, любов, мир і Бог.