Згадуєш першу, емоційну, майже дитячу реакцію 24 серпня 1991 року: ось, країни не було, могло і не бути зовсім - а вона вже є і в залі засідань парламенту ти бачиш її справжній прапор - і все це відбувається буквально за кілька хвилин. І ця емоційна реакція, звичайно ж, заважає тобі тверезо думати про майбутнє. Ти забуваєш, що і в цьому залі - і тоді, коли вийдеш на вулицю - ти знаходишся серед людей, які ще вчора не бажали ніякої незалежності, які називали своєю Батьківщиною Радянський Союз, які щиро сміялися над тобою, коли ти питав у них - хіба не Україна? Хіба не Україна ваша Батьківщина? Ти виріс серед них і будеш жити серед них. І ти не повинен дивуватися тому, що так щиро, як вчора вони вважали своєю Батьківщиною Радянський Союз, завтра вони будуть запевняти тебе, що завжди були українцями до мозку кісток і ні про що, окрім України не думали. Ти не повинен вважати їх пристосуванцями і кон'юнктурниками, здатними підлаштуватися під будь-яку державу, що проголошується на цій території. Ні, краще тобі вирішити, що вони залякані і замучені роками репресій, русифікації та систематичного застосування комплексу неповноцінності, який мав отруювати життя кожному, хто не дуже правильно говорить імперською мовою і приїхав у велике місто звідкись, де ще не зжили зі світу українську і українство. Але все ж таки ти не зможеш не запитати себе: а як будуть будувати нову державу ті, хто звик ставитися до будь-якрї держави, як до супової миски?

А потім з кожним роком тебе буде охоплювати розчарування. Тому що буде проходити час - і нічого не буде змінюватися. Більш того, країна, що проголосила незалежність і начебто рішуче рушила до майбутнього так само стрімко почне занурюватися в своє ж радянське минуле. Ніби лякаючись самої себе. Лякаючись України. І ти побачиш, що люди навколо тебе стурбовані тільки виживанням - і при цьому сприймають це виживання насамперед як обов'язок держави. І коли ця держава - ну не сама держава, а другий її президент - оголосить головною умовою їхнього виживання дружбу з Росією і дешевий російський газ - вони будуть аплодувати і цьому президенту, і цій звичній "халяві". А ти зі своїми думками про те, що це всього лише чергова пастка, перейдеш в категорію міських божевільних.

Завдяки цій вірі в "халяву" сформувалася модель успіху - бандитське розкрадання країни. Кожен тягне стільки, скільки зможе. Ідеальним оголошується той злодій, який ділиться з оточуючими. І це не просто потаємний настрій суспільства, це - публіцистичний заклик: треба ділитися! Бракує тільки Януковича, щоб опинитися на верхівці цієї злодійської піраміди.

Але перед тим, як на йолці нашої незалежності засяє ця просторікувата зірка, відбудеться Помаранчева революція. І доведеться переконатися ще в одній хворобі, яка вразила українське суспільство за перші десять з гаком років державності - хворобі імітації патріотизму.

Ця хвороба - природна реакція на злодійство з боку тих, хто не отримав свого шматка пирога при первісному "дерибані" капіталу. І тих, хто подорослішав в роки незалежності і просто не мав можливості брати участь в розкраданні країни. Тепер одні будуть імітувати успіхи в бізнесі - насправді залишаючись звичайнісінькими бандитами. А інші - імітувати любов до Батьківщини. Ну і ще - громадянську активність, чесну журналістику, боротьбу з корупцією - тобто все, що дозволить опинитися якомога ближче до грошей, вітчизняних або західних. Найяскравіший приклад цієї імітації - панамський утікач Каськів, головний радикал Помаранчевої революції і видатний казнокрад регіональної "контрреволюції". Але яскравий - тільки тому, що він вже у Панамі. А скільки таких радикальних Каськіва ще в Україні - і все ще викликають у публіки нескінченне захоплення?

Ця імітація, зведена в ранг державної політики, губить першу спробу країни вирватися з лихоліття - навіть коли президент Ющенко говорить правду, йому вже не вірять, навіть коли він робить правильні кроки - як під час російського нападу на Грузію - його вже ніхто не підтримує. Він тепер такий же міський божевільний, як і ти. Тільки до тебе краще ставляться. До Януковича і його ялинки залишається тільки крок.

І ось тут ти знову розходишся зі своми співвітчизниками. Тому що переважна більшість їх вірить, що ця потворна тупа диктатура гопників назавжди і намагається з усіх сил до неї пристосуватися. Найсміливіші критикують Табачника. Найдалекоглядніші відвідують Межигір'я. Решта робить те ж, що робили їх радянські бабусі і дідусі - виживають. Але ти розумієш, що їм не вижити. Держава руйнується - хочуть вони того чи ні. І ти не розумієш, що буде, коли вона впаде, дожерта термітами і кинута напризволяще громадянами.

І коли Україна вже падає навзнак - таке красиве дерево, вижерте зсередини - відбувається диво Майдану. Диво, яке завжди рятувало український народ у останній момент - чудо повстання. Окрема подяка Януковичу і його банді - їхні нахабство і тупість змусили об'єднатися всіх, хто ще вчора не уявляв собі такого союзу. Так, першими на площу прийшли, серед інших, імітатори. Так, швидко підтягнулися провокатори. Але коли з'явився Народ - ані тих, ані інших вже просто не було видно. Не було видно за людьми.

І коли ти жив в цьому майже релігійному угарі повстання, ти не міг не питати себе: а що буде, коли диво завершиться? Коли люди розійдуться з Майдану і зрозуміють, що їм потрібно буде не просто змінити державу. Їм доведеться її оживити, тому що поки вони збиралися з силами - вона загинула.

Реанімація збіглася з війною. Поки в одній палаті робили штучне дихання, в іншій - вбивали, калічили і гвалтували. Я не можу сказати, що це вперше в історії - коли одночасно пологовий будинок і крематорій. Після успішних повстань так було завжди. Але ніколи - в нашому житті. Тому так важко до цього звикнути. Тому таким важким стало це життя після дива.

І, звичайно, знову роздолля для імітаторів. І провокаторів. І колабораціоністи звично чекають своєї години, щоб в потрібний момент повести нас на схід. Але все це вже марно.

Тому що за останні роки ця країна для багатьох з нас перестала бути суповою мискою. А стала долею. Так, все ще не вистачає відповідальності - не тільки у ставленні до країни, але і у ставленні до власної долі. Так, все ще не вистачає реалістичної оцінки дійсності. Так, все ще присутнє бажання створити собі кумира з будь-якого нікчеми, що потрапив під руку або був побачений на екрані.

Але, з іншого боку - а чого бажати від людей, які ніколи не будували власної держави, а коли отримали шанс її побудувати - втратили даремно два з гаком десятиліття. Тепер мої співвітчизники будуть дорослішати із країною, яку вони встигли втратити, знайти, захистити і полюбити.

Це буде важке дорослішання - з людськими жертвами, економічними проблемами, еміграціями і поверненнями, розчаруваннями і надіями. З 25 років нашої державності велика частина часу була витрачена практично даремно. І тепер найважливіше - це зробити так, щоб не були витрачені даремно наступні 25 років.

Тоді 50-річчя незалежності ми зможемо зустріти в країні, яка знайшла себе і стала цінністю для своїх громадян. Яку вже ніколи не доведеться реанімувати. В якій вже не добитися успіху корупціонерам, пристосованцям, імітаторам і провокаторам.

Тому що модель успіху буде іншою - важка і чесна робота, якою нам усім доведеться займатися все найближчі десятиліття. Робота для України. І для кожного з українців.