Цих людей завжди ігнорували, або ледь згадували.Вони ніколи не отримували нагород, про них не писали в газетах.У суспільній ієрархії вони займають останню сходинку.Всі, хто може кепкує над неосвіченим затурканим сільським людом, що як за часів Гесіода садить усе вручну, працює тяжко «як чорна сіль».І при тому жваво цікавиться політикою і завжди влучно оцінює ситуацію в державі. Колективно радиться, за кого голосувати на виборах і вважає ганьбою для села голосувати за комуняк чи Януковича.(Йой, який встид селу, аж двоє проголосувало).Але рідко обирає собі нормального війта, та ще коли кандидата підтримує велика родина. Правда, це тому, що війт - то насправді не війт, а голова сільради, який не так слухає громаду, як районну адміністрацію.Властиво, усі диктатори вважали селян гноєм, який удобрює імперії, і протиставляли їх містянам.

У лютому 2014 року, перед самим розстрілом Майдану, я дізналась, що в моєму Урожі та інших карпатських селах оголосили тривогу.

Передали, буцімто закарпатський «Беркут» буде прориватися через гори до Києва.Кілька людей було на Майдані, а село возило туди вантажівки з харчами, і прилипало до телевізорів, переживаючи ті драматичні події і заздрячи тихенько.А тут трапилась нагода палити шини і ночувати на морозі.Ціле село вийшло на роздоріжжя за мостом з вилами, битами чи просто дрючками, запалило багаття і зупиняло всі машини.На всіх була одна мисливська рушниця. З'явився і командир, що трохи знався на військовій справі.Постійно тримали зв'язок з сусідніми блокпостами.

Прийшли навіть старенькі бабці з паличками. Я тоді вже місяць блокувала військову частину на Стрийській у Львові і пам'ятаю, як до нас приїжджали люди з віддалених районів - часто після нічної зміни. Продавці, робітники, пенсіонери. Скромні галичани, від яких в останню чергу сподівались героїзму. Сторонній людині видасться, що сільські блокпости 2014 року були наслідуванням Майдану у містах, але це не так.

Читайте також: Чому не називають імен військовослужбовців, яких вбили? Доки це триватиме?

Рівно сто років тому на наших землях була аналогічна ситуація. Із Борислава, відібравши у газдів коней, намагалися прорватися «батяри», аналог беркутівців.Так само через гори -до Львова.Не було тоді телефонів, однак з уст в уста передавалась інформація, і селяни на всіх дорогах облаштували засідки.Зброї тоді у 1915 році вистачало,бо довкола щойно відвирували бої. Брат моєї бабці Василь був війтом Урожа і колишнім фельдфебелем австрійської армії. Він добре тямив у військовій справі і порадив робити засідки на лісових дорогах, які тоді ще не позаростали.Люди його послухали і саме на такій дорозі аж в Урожі спіймали батярів, побили, а коней відібрали.У 2014 році ніхто цього вже не пам'ятав, але діяли аналогічно.Тоді ж почали створювати в гірських селах загони самооборони.

Завдяки отій готовності зупинити ворога навіть голими руками, дії Української повстанської армії були такі успішні. Сучасні підлітки, які грають у футбол, вступають нині в ряди загонів самооборони. Хай не всюди, але в гірських селах починає відроджуватись військова підготовка. Це ж бойки зупинили свого часу монголо-татарів і ще в 30-х роках у нас влаштовували реконструкції цих битв.Наші села, які розташовані вздовж колишніх військових та торгових шляхів, заснували воїни. Можна стерти історичну пам'ять, але не можна стерти генетичну. Рабська кров ніколи не зрозуміє, як це вмирати за Батьківщину.

Читайте також: Крути - орієнтир безстрашної боротьби

Тому ми стаємо на коліна не перед російськими танками, а перед загиблими за Україну воїнами. Наші вороги розуміють, що нас можна знищити, але не можна перемогти. Попри сотні тисяч закатованих і вивезених у Сибір, галичани не здеградували. Їх можна використати, ошукати, але кров героїчних предків знову і знову змушуватиме до битви за честь і свободу, навіть якщо все здаватиметься безнадійним. Коли я розмовляю зі своїми земляками, я це відчуваю більше, ніж відчувала би у Львові, не кажучи вже про Київ. Вони хочуть перемоги нашої армії і проукраїнської влади.Вони відчувають рідну землю незмірно сильніше, ніж харизматичні політики чи боязкі інтелектуали, і чорне ніколи не стане для них сірим.

Їм немає куди втікати. Вони віддають останню копійку, коли приїжджають волонтери збирати на фронт. Як і сто років тому.Не дай Боже відібрати у них землю, политу їхнім потом. Це буде кінець України - вони остання її опора, найвірніша і найнадійніша, попри всі вади, які так люблять перелічувати ті, хто шукає цивілізації в мегаполісах і в дріб'язковій тусні. Українське село, а не Донбас чи Крим, стане колись місцем останньої битви - отим біблійним Мегіддо.