Фейсбук, звісно, не відображає всієї демографічної та соціальної структури суспільства, але ж переважаючі настрої у ньому (суспільстві) демонструє цілком чітко. І з огляду на це, принаймні в мене, складається враження, що агресор (назвемо його так) починає НАС перемагати, бо:

1. МИ чекаємо лише простих рішень, усвідомлюючи та постійно забуваючи (особливо ті з НАС - щиро патріотично налаштованих), що у змінах, війні, відновленні суверенітету країни ми стали на пекельно складну та довгу дорогу. При цьому на ній нас чекає безліч поразок, зрад, розчарувань та (так) компромісів.

Інший напрямок на цьому шляху - тільки назад. МИ ж далі слова про "зміни, які починаються з себе" продовжуємо сприймати лише, як пафосну речовку з легкоюскептичною посмішкою.

Читайте також: Справжнє лідерство як виклик для першого нерадянського покоління в Україні

А сюди входить і самообмеження у власних висловлюваннях, настроях та оцінках, які МИ обожнюємо (адже маємо їх і маємо на них право), не дотримуючись при цьому інформаційної гігієни, як отримуючи так і продукуючи інформаційні потоки.

Всі позитиви у країні ми автоматично розподіляємо і на себе (наші хлопці, наші спортсмени, наш шахматист, наш музикант) негативи ж радо списуємо на певну соціальну (пр. переселенці), національну групу, чи навіть конкретну особу: чиновник (ок), поет, архітектор, патрульний поліцейський. Ні в якому разі не асоціюючи себе з ними. А тому можна "заборонити", "вбити", "звільнити", "позбавити", "відібрати" і т.д. З цього випливає друге.

2. Наскільки МИ готові ненавидіти та звинувачувати, навіть у незначних питаннях, тих хто має іншу точку зору на те, як треба жити, воювати, говорити, чи якої форми театр будувати.

Рівень агресії, несприйняття, просто ненависті та звинувачень жахає. Тому, хто все ж не наважується бачити себе експертом з питання про яке тільки зранку вперше почув, достатньо послатися на того, хто таку сміливість бути експертом на себе взяв та відразу зайняв крайню, безкомпромісну позицію. Лише треба обрати сторону. Легше за все ту, де треба когось звинувачувати (див пункт 1). Особисто у мене, коли читаєш, чи слухаєш таке, виникає страшна думка, що громадянська війна вже іде і вона, звісно не на Донбасі, бо там війна зовнішня. І далі пункт три.

3. Популізм. Так вже влаштована політика і політики, це не новий винахід, чи НАША національна особливість, що на темі, яка викликає найбільше хвилювань та емоцій у суспільстві намагаються (і це переважно виходить) збудувати політичний капітал популісти. Адже, якщо ти у передвиборчій програмі будеш пропонувати більше вживати м'яса, чи суворо заборонити вживати м'ясо (це приклад), обов'язково знайдеться той, хто тебе підтримає і підтримка лише зросте, якщо ти натякнеш, що протилежна сторона винна у всіх навколишніх негараздах.

У нашій молодій демократії (отакої) це працює особливо ефективно. Популізм переважно іде у різнобій із державницької позицією, вірніше починається він з суто з патріотичних та державницьких міркувань, та закінчується на моменті, коли програма, що стала популістичною ставить інтереси, чи погляди "групи підтримки" (бо інтереси вона може і не відображати) вище інтересів держави та нації (звісно політичної) загалом.

Читайте також: Чому політика неможлива без #зради

І у такій ситуації, про яку я писав вище, це явище працює якнайефективніше. Тобто починаючи непримеренне протистояння з кимось з ближніх добродіїв ( добродій тут саме в етимологічному значенні), МИ не помічаємо моменту, коли вже не говоримо від себе, а агітуємо фактично за того чию популістичною програму висловлюємо. Це не означає, що не треба мати власної точки зору та принципрвої позиції. Це означає, що її треба добре зважити, перед тим як наважитися (бачите як в українській мові добре відображаються сенси) висловити.

До чого це я. Я не є лідером громадської думки, а мої дописи тут читає з десяток друзів, кілька родичів, колеги по роботі та пара десятків випадкових знайомих. Я аж ніяк не сподіваюся на когось вплинути, чи переконати (занадто мало у мене для цього авторитету та досвіду, висловлюють кострубато).

Я скоріше хотів би, щоби цей мій песимізм та стурбованість перетворилися на маленький оптимізм для тих, хто переживає це так само. Тож і розчарування буде менше, бо нас (тут з маленької) трохи є. А я просто не зміг змовчати.