Я почав їм заздрити ще до того, як потрапив уперше до Америки, живлячись враженнями лише з кіно, пише для "Тижня" Юрій Макаров

А коли потрапив, то зміцнів на думці: прапор, який представник вищого середнього класу щоранку піднімає на галявині перед своїм будинком; або маленький значок із тим самим прапором, який безліч чоловіків носять на лацкані просто так, не заради того, щоби комусь сподобатися; або гімн, який співає дівчина-підліток із бомбезним сопрано на шкільному стадіоні перед якимось місцевим турніром із баскетболу – це все зовнішні прояви, але за ними переконання, що твоя країна найліпша в світі попри всю її недосконалість, властиву носіям перворідного гріха

Не знаю, чи є у Штатах якась загальнонаціональна програма, спрямована на виховання патріотизму. Знаю, що вивчається країнознавство, Конституція, основи права, історія, але спеціальні уроки того, як правильно любити свою країну, – навряд чи.

Коли в Україні вкотре порушують питання про необхідність централізованого патріотичного виховання, в мені піднімається неконтрольована лють. Бо я заздалегідь знаю, як воно втілюватиметься. Власне, уже втілюється. Спочатку указ президента "Про заходи щодо…" (здається, навіть два). Потім "Координаційна рада з питань…", причому в кожній області. Потім "Методичні рекомендації…". Напевно, наукові статті. Дисертації. Кафедри. Курси підвищення кваліфікації. Ну й нарешті урок у школі, радше за все, сьомий. "Червоний куток" із прапором, портретами Кобзаря й ветеранів (на Заході, звісно, Бандери, на Сході – залежить від конкретного вчителя). Стінгазета. Лінійка під пекучим сонцем. Концерт самодіяльності у віночках...

Читайте також: П'ять речей, які дивують у Сполучених Штатах

Матриця невитравна. Я це проходив тоді, коли частина нинішніх вихователів іще не народилася. Тільки портрети й кольори були інакші. Нудьга – та сама.

Щось не пам’ятаю, щоби на Майдані хтось учив нас співати гімн. Навряд чи добровольці 2014-го проходили мотиваційні курси. Та й святковий натовп у вишиванках не є чиїмось особистим креативним know-how. Воно народилося саме собою, з повітря свободи, з атмосфери згоди щодо базових цінностей. То що ж, "забити" на виховання? Хай проростає саме по собі? Авжеж, хай ольгінські боти й останкінські тролі паскудять досхочу інформаційний простір навколо нас, а ми покладатимемося на природний порядок речей? І цитуватимемо високоповажного доктора Семюела Джонсона: "Патріотизм – останній прихисток негідника"? Ні, так теж не годиться.

Повертаючись до американської практики: мало не найпослідовнішим вихователем гордості за Батьківщину в США виступає Голлівуд. Але ось яка дивовижа: мало не 90% жанрового кіно, де "хороші хлопці" рятують свою країну або – нащо вже дріб’язкувати? – цілий світ, герой не є представником держави. Коммандер Джеймс Бонд перебуває на таємній службі Її Величності, збіглий агент ЦРУ Джейсон Борн, навпаки, протистоїть своїй колишній конторі й урядові, де зібралися практично самі лише корумповані пройдисвіти.Архетипічний американський герой – принципово не державник, і це можливо лише в державі зі сталими паралельними інституціями. У наших умовах це глухий кут.

Тому, й не лише тому, я скептично ставлюся до ініціативи Мінкульту щодо оголошеного конкурсу на створення патріотичного кіно. Створити актуальний епос за замовленням згори можна, якщо ти маєш російські бюджети й армію кваліфікованих митців без принципів, готових грати на архаїчних інстинктах натовпу.

Читайте також: Завищена самооцінка українського патріотизму

Значно цікавіший вітчизняний досвід "Пласту". Він виник усього лише через чотири роки після заснування скаутського руху в Британії, але від самого початку передбачав певну "додану вартість" – плекання української ідентичності. Бандера, Шухевич, Ребет, Кук, Лебідь, як і тисячі простих упівців, були вихованцями "Пласту". Пластунські табори були й залишаються інструментом збереження української свідомості в США, Канаді, Аргентині, Австралії, Польщі. Але є одне "але", навіть два.

По-перше, пластуни дуже тісно пов’язані з Українською греко-католицькою церквою, тож вони лишаються радше регіональним феноменом. По-друге, на сьогодні організація налічує від 6 до 8 тисяч учасників. Гідно, корисно, але скромно.

Про численні патріотичні цивільні корпуси як резерв виховання помовчимо: їхня діяльність у публічному полі обмежується боротьбою зі збоченцями, тож, схоже, на решту корисних справ їм тупо не вистачає уваги.

Виходить, рецептів у мене немає. Тому що єдиного рецепту не існує. Є тисячі способів відчути себе частиною країни й народу. Вивчення історії є лише одним із них, хоча чи не найважливішим. Інші – упевненість у тому, що твій прапор – символ закону. І прáва. І можливостей для розвитку. І віри, що тобі не брешуть. І свободи, що, як відомо, – наша релігія.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram