У нас, українців, народу, що так довго був без держави, особливий погляд на історію. Його особливість – у постійній двозначності. Київська Русь – це ми чи не ми? Богдан Хмельницький – добрий чи поганий? Полонізована чи зрусифікована аристократія, Мазепа, Петлюра, Бандера, УПА – добрі чи погані?

Читайте також: Нам слід домовитися з минулим – В'ятрович

Чому так? Бо історія народів, які не мали держави, означає тільки одне: тут немає одного-єдиного канону. Є природна відмінність думок та оцінок, і немає нікого, хто зафіксує та освятить остаточний пантеон. Бо історія таких народів – це завжди броунівський рух між бунтом (а він часто означає насильство) та компромісами (а вони часто означають "зраду").

Й от питання, як на мене, не в тому, що нам терміново потрібен наш остаточний пантеон, "як у всіх" (тобто державних). Не в тому, щоби бути нарешті "як усі" – й, умовно, освятити всіх бунтарів і затаврувати всіх "компромісників". А в тому, що наша ситуація може бути нечуваною досі можливістю. Можливістю побачити історію світу з іншої перспективи. Подивитися на історію "усіх" з іншої точки зору. Із позиції двозначності, а не версії переможця (а історію, як відомо, пишуть саме вони).

Читайте також: Ґедзі, єгипетські кари ні за що й дивовижний зв'язок між усім, що є і чого немає

Бо, зрештою, якщо заглибитися, то всі відомі нам канонічні пантеони дуже часто наповнені злочинцями, зрадниками, автократами, жорстокими покидьками й марнославними можновладцями. Перевага нас полягає в тому, що ми вже це знаємо. Бо через цю двозначність ми завжди проходимо, бо ми в ній живемо. Чому б не розповісти про це іншим?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram