У червні 1941 року мій прадід закинув собі на спину величезний клумак, десь наполовину заповнений різним мотлохом, а ще наполовину – швейною машинкою Zinger. Підхопив двох переляканих жінок – дружину та доньку – заштовхав їх у потяг та повіз у Ташкент. Сам попхався з ними, бо хтось мав же довезти їм ту машинку, важила вона добряче. Довіз їх до Ташкента, залишив там, а сам повернувся до Бессарабії, нещодавно "звільненої" та приєднаної до Радянського Союзу разом із Буковиною та Галичиною. І вже звідти пішов воювати. Прадід пройшов усю війну, дістався Будапешта, дивом не потонув у Дунаї, але це вже зовсім інша історія, а я ж вам тут про швейну машинку.

Читайте також: Жизнь в СССР: какие украшения носила обеспеченная по тем временам женщина. ФОТО

Моя сімнадцятирічна бабуся та її мати лишилися у Ташкенті. Порівняно з Україною, де на них чекала неминуча загибель, вони були там у цілковитій безпеці. Але ж треба було ще за щось жити, а в них з активів було – швейна машинка та золоті руки прабабусі. Тож усю війну вона шила, перешивала, поновлювала та лагодила одяг. Бо війна війною, а щось носити людям все одно треба. І якщо до неї раптом зверталася якась пані, котра дивним чином посеред війни мала шикарні шовкові тканини, а також час та натхнення, щоб шити та носити вишукані сукні, то моїй прабабусі бракувало часу та сил, аби її засуджувати. Навпаки, думаю, вона була щиро рада, що завдяки цим пані мала роботу та мала за що купити харчі та ліки за потреби.

Бабуся так мені й розповідала: швейна машинка нас прогодувала, якби не вона, не знаю, чи ми б вижили. Після війни ця машинка-годувальниця повернулася додому, до Бессарабії. У 80-ті роки ще я встигла повчитися на ній строчити. Зараз такі старовинні машинки розміщують у ресторанах та крамницях як предмет інтер'єру, адже в них такі красиві "ноги" з візерунками. Вінтаж, ностальжі, аутентика – це ж у тренді. Але для мене кожна така машинка – це згадка про історію моєї сім'ї. Я, може, з вами зараз тут розмовляю тільки завдяки тій машинці прабабусі.

Читайте також: Женщина в СССР: треть жизни в нескончаемых очередях

І коли я чую запитання на кшталт: чи на часі мода, коли в країні воєнний стан, чи доречно перейматися вбранням та зачісками під час війни – у мене є відповідь. Одне іншому не заважає. Допомагати армії важливо, допомагати економіці, давати можливість людям навколо заробити – теж важливо. Хтось зараз строчить сукні вже на нових швейних машинках, а за 50 років розповідатиме онукам, як ті сукні та ті машинки допомогли пережити скрутні часи. Тож, може, ви не просто купуєте сукню, а створюєте чиюсь історію!

Мода – примхлива пані, ми з неї часто глузуємо і по заслузі. Але іноді варто і на моду подивитися під іншим кутом. Бо допоки жінки цікавляться модою і модні сукні знаходять попит – життя триває!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram