Позаминулих вихідних путінська Москва одночасно на двох фронтах відверто показала своє агресивне обличчя та зневагу до норм міжнародного права, пише для "Тижня" Ріхард Герцінґер

Нападом російського флоту на українські катери в Азовському морі вона підняла військову агресію проти України на новий щабель. Якщо дотепер Кремль її приховував, маскуючи як "справу сепаратистів", то тепер російські військові відкрито стріляли по українських цілях. Є підстави побоюватися, що це було вступом до майбутніх неприкритих російських військових дій проти України.

У Сирії російські військові літаки разом із повітряними силами режиму Асада знову поновили бомбардування Ідліба, який залишається останньою провінцією країни, що не перебуває під контролем войовничої осі Москва – Тегеран – Дамаск. Приводом для цього стала найімовірніше фіктивна газова атака повстанців на Алеппо. Її позірні наслідки по-пропагандистськи ефектно зображені сирійськими державними медіа.

Читайте також: Заходові шкодить власна ілюзія щодо РФ і КНР

Якщо йдеться про зухвале обдурення світової громадськості, то головнокомандувачі в Кремлі та Дамаску обрали саме такий варіант. Адже перевірки ООН довели, що під час сирійської війни режим Асада 33 рази застосовував отруйний газ. Й у вересні цього року США, Франція та Велика Британія погрожували режиму повітряними атаками, якщо той під час захоплення Ідліба, яке тоді саме планувалося, знову вирішить скористатися хімічною зброєю.

Проте наступ військ режиму було зупинено після досягнення між Путіним і турецьким президентом Ердоганом домовленості про перемир’я. Але тепер для проасадівського військового альянсу, здається, настав відповідний момент зламати цю домовленість і перейти до останнього акту нападу на бунтівну провінцію. Шарада довкола нібито газової атаки повстанців могла б лише слугувати для введення в оману світової громадськості та психологічного приготування до майбутніх воєнних злочинів очолюваного Росією військового альянсу під час очікуваного великого наступу на Ідліб.

Захід, а особливо країни – лідери ЄС, змушені вислуховувати закиди, що саме вони своєю хронічною пасивністю посприяли цій новій хвилі російської глобальної політичної агресії. Там досі не можуть чи не хочуть збагнути, що перемир’я та інші міжнародні домовленості Кремль розглядає лише як тактичні маневри, щоб виграти час для приготування нових актів агресії. Нещодавнім проведенням нелегальних "виборів" в ОРДЛО він просто-таки глузливо продемонстрував, що його зобов’язання, зафіксовані в мінських угодах, для нього нічого не варті. ЄС хоча й засудив ці кричущі порушення умов мінського процесу й запевнив у свої­й підтримці "незалежності, суверенітету й територіальної цілісності України в її визнаних на міжнародному рівні кордонах", але його протест, що не тягне за собою жодних наслідків, перейшов в оманливу фазу. Мовляв, тепер "від Росії очікується, що вона застосує весь свій вплив на сепаратистів". Насправді ж саме Кремль призначив і наказав провести ті "вибори". Правильним висновком із цього мали би стати нові санкції ЄС проти Москви. Але оскільки про таке навіть не йдеться, путінський режим почуває себе заохоченим зневажати будь-які "домовленості" з ЄС і міжнародне право загалом, як тепер в Азовському морі.

Читайте також: Випробування Азовом: як Захід мав би відповісти на російську агресію

Щодо Сирії, то Німеччина та Франція, вже беручи участь в ініційованих Путіним "переговорах чотирьох" із Росією й Туреччиною, неявно визнають суттєву відповідальність Москви за майбутнє країни, значні частини якої російська авіація перетворила на попіл і руїни. До того ж Кремль лише тому залучає європейців до симульованого ним "мирного процесу" що хоче, аби ЄС оплатив відбудову Сирії під подальшим пануванням Асада.

Замість того, щоб справді рішучими заходами ізолювати путінський режим, наприклад, відлучивши російський капітал від міжнародних фінансових ринків, європейські уряди невтомно підлещуються до нього як до потенційного "безпекового партнера". Ще більше цю тенденцію загравання з Москвою посилює вороже ставлення американського президента Трампа до європейських союзників. Так, у німецькій громадськості дедалі гучніше лунають голоси, які закликають змиритися з анексією та окупацією частин суверенної європейської держави авторитарною потугою заради дорогоцінного миру.

Особливо відзначився тут колишній федеральний канц­лер Ґергард Шредер, який, як голова наглядової ради державного російського енергетичного концерну "Роснефть", перебуває на оплачуваній службі в Кремля. Однак у Німеччині його й далі вважають політичним авторитетом. Нещодавно в одному інтерв’ю він оголосив анексію Криму остаточною "реальністю, яку одного дня доведеться визнати". Водночас екс-канцлер закликав до відходу Німеччини від трансатлантичного Альянсу та створення "нового пакту між ЄС і Росією". Тим часом у німецьких медіа нав’язливо цитують Шредерову дружину, яка розповіла, що він буцімто включений до складеного українським урядом списку осіб, які перебувають у розшуку, і тому, можливо, є загроза для його життя. Який нечуваний цинізм – виставляти Шредера потенційною жертвою українських злочинних планів, тоді як він працює на режим, що багато років реально наказує вбивати опозиціонерів і незгідних. Однак у Німеччині цього майже ніхто не помітив.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram