Президентські вибори завжди, вже з перших років нашої незалежності проходили в Україні в умовах якоїсь загальної майже не стримуваної ненависті. Причому генерували цю ненависть не самі кандидати, а їхні штаби й політтехнологи.

І якщо 1991 року війну проти Чорновола вели доморощені компартійні "контрпропагандисти", то вже на других президентських виборах були задіяні російські політтехнологи – як із боку Кучми,так і з боку Кравчука.

Зухвалість і безпринципність їхніх методів мене тоді шокувала. У команду Кучми набрали таких досвідчених шакалів, із такою неоднозначною "кредитною історію", що одразу після перемоги Леонід Данилович поспіхом почав їх позбуватися і позбувся таки не всіх – надто вже дехто з них міцно "прилип" до гарантового тіла й фінансових потоків.

Наступна виборча кампанія ознаменувалася створенням у коридорах Банкової фейкової політичної сили – партії прогресивнихї соціалістів Наталії Вітренко, завданням якою була компрометація найголовнішого конкурента – соціаліста Мороза. Довершила справу граната, кинута в цю саму Вітренко начебто одним із близьких до Мороза людей.

Читайте також: Перша ознака нашої політичної хвороби

Народ був поставлений перед нелегким вибором: голосувати за відносно чесного, не пов`язаного з мафією, але близького до комуністичної ідеології та більш проросійського Мороза чи за фундатора олігархічного ладу в Україні, тісно пов`язаного із криміналітетом, але "ринкового" Кучму.

Як насправді проголосували українці, важко сказати, бо тоді вже почалися масові фальсифікації на виборчих дільницях, округах і в самій ЦВК.

А далі була війна Ющенко – Янукович – із "трьома сортами України", мільйонами, виділеними владою на московську команду Гліба Павловського, отруєнням, підтасовками і помаранчевим Майданом. А ще далі – епопея Янукович – Тимошенко, з наступною відміною Конституції, посадкою головного конкурентки та Євромайданом.

Суть усіх попередніх кампаній зводилася до того, що обраний "всенародно" президент ніколи не був виразником інтересів всього народу, хоч намагався і проголошував це. Він завжди залишався ставлеником лише певної його частини (здебільшого абсолютної меншості – така специфіка президентських виборів у два тури).

Передвиборче нагнітання ненависті призводило до того, що ті, хто програвав, не визнавали переможця переможцем і продовжували вести війну, яка не могла не дискредитувати владу в цілому та перетворювала суспільне й політичне життя на коливання маятника з такою неймовірною амплітудою, яка неминуче руйнувала ( і руйнує) підвалини держави.

Читайте також: Згубна звичка до патріотичного підпілля

Пасивна більшість, налякана дійсним і вигаданим компроматом на обох головних кандидатів, бачила в обох із них чортів рогатих і голосувала головним чином не за кращого, а – проти гіршого, обираючи хоч і менше на їх думку зло, але – зло.

Чи будуть нинішні вибори винятком? Думаю – ні. Війна тролів в інформпросторі, спрямована на повне знищення супротивника як ворога народу, на жаль, це демонструє.

Мене цікавить лише одне: як довго еліта й нація в цілому сидітиме на цій голці – "всенародних виборах президента", які що п`ять років ділять народ на "чорних " і "білих", на "наших і "ворогів"?

Скільки нам іще треба отих п`ятирічок ненависті, щоб перейти до цивілізованого діалогу в рамках парламентської республіки, де не проходить така жадана для українських гетьманів усіх часів формула: "переможець отримує все, переможений – шибеницю"?..

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram