Коли б ми – люди ХХІ століття – не вирушали у свою подорож, вона все одно починається в 1492 році. Точніше кажучи, вночі 12 жовтня того року, коли з борту каравели "Пінта" матрос Родріґо де Тріана побачив якісь темні обриси. "Земля! Земля!", – мав викрикнути він, повідомляючи тим самим про відкриття Америки.

Читайте також: Сага, за якою можна знімати пригодницький серіал про життя українських піонерів у Канаді

Я часто уявляю цю мить. Матрос вмостився у воронячому гнізді корабля – так називалася бочка, встановлена на вістрі щогли. Це був спостережний пункт, із якого відкривався краєвид навсібіч. Але що можна побачити о другій ночі? Уявімо, що то була місячна ніч. Флотилія Христофора Колумба пливла в невідоме уже два місяці, й залога кораблів була виснажена й утомлена, а головне – зневірена. На океан опустилася ніч, усі повкладалися спати, а Родріґо де Тріана заліз у бочку на щоглі й думав про своє. Можливо, згадував дитинство. Або уявляв єдвабну м’якість шкіри якоїсь дівчини із портового еспанського міста. Хоча найвірогідніше він думав про смерть, про повільне конання від спраги й голоду на цьому кораблі поміж безміру океану. Запаси продовольства й води на кораблях вичерпувалися, й моряки Колумба почали годитися з думкою, що ніякої землі вони не знайдуть. Сконають під палючим південним сонцем, стануть привидами, що вічно блукають морями й океанами.

Стривожений такими розмислами, Родріґо мав приречено підвести погляд і побачити перед собою темну пляму. Місяць бешкетував на небі, лоскотав своїм світлом хвилі, й перед кораблем стелилася місячна доріжка. В інші ночі вона здавалося безкінечною, але нині добігала кінця досить близько – впиралася в якусь тьмяну пляму. Це був суходіл. Вперше Америку було побачено як згусток темряви поміж флірту місяця й води. Земля, земля!

Схарапуджений Христофор Колумб мав зірватися на рівні з ліжка, вхопити свічку зі столу – аякже, він не спав, бо спокою йому не давали думки про ймовірний бунт розчарованих моряків – і метнутися на палубу. Його призвичаєні до каютного світла очі не одразу побачили смужку землі на горизонті. Знадобилося трохи часу, щоб звикнути до нічної темряви. І протягом цих кількох митей старий чоловік (51 рік у ту епоху – це вже геть літня людина) намагався опанувати себе, погамувати слабеньке серце й нервове дихання. Йому здавалося, він щось бачить, але Колумб хотів упевнитися. Тому напружував зір і глядів перед себе, поки його матроси на всіх трьох кораблях уже почали весело горланити й обійматися. Таки земля! Так було відкрито Америку, Новий світ.

Читайте також: Наші козаки на сербських берегах: Михайло Рамач і його Дунай

Якщо я про щось і жалкую – так це про те, що в нашу епоху вже не можна відкрити нову землю, новий материк. Про це можна хіба мріяти. В якомусь сенсі література є різновидом мрії. Письменник може собі уявити, створити на сторінках образ матроса, який бачить смужку суходолу на обрії. І в такий спосіб пережити цей момент знову.

Зрештою, Америка є книгою (хай і Франца Кафки), а кожна мандрівка – уявною спробую прочитати великий роман життя, вічну книгу людської мрії.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram