Заборона російських телеканалів і соцмереж багатьом здавалася надто жорстким кроком. Мовляв, держава занадто собі дозволяє, обмежує громадян у доступі до інформації, заборонені плоди завжди солодкі, пише для "Тижня" Дмитро Крапивенко

Були й нарікання на мовні квоти – точнісінько такі самі, як і (свого часу) через український переклад у кінотеатрах. Якби ці заборони справді суперечили серйозному попитові на російський контент, ми мали би піратські радіостанції з відповідним репертуаром, телеглядачі скуповували б супутникові тарілки, щоб слухати в прямому ефірі виступи Кисельова й Жириновского, а VPN був би альфою й омегою кожного українського користувача. Однак цей попит досить скромний, тож заборони були недаремні. Водночас дуже передчасно говорити про те, що ми здолали фантомні болі постколоніалізму.

Простий приклад: український телеканал СТБ хвалиться успіхом свого серіалу "Кріпосна" (в назві вже є певний мовний sаpienti sаt для освіченого глядача). Зняте в Україні "мило" російською мовою відтворює весь набір імперських штампів про добу "красавіц, лакєєв, юнкєров" незгірш, аніж аналогічна кінематографічна продукція, яку знімають у студіях Москви чи Петербурга.

Можна, звісно, відмахнутися – типу, чи вартий уваги серіал для домогосподарок? Вартий, бо він виник не внаслідок складних спецоперацій ФСБ чи політичних інтриг, а внаслідок колоніальної травми, наявності якої більшість українських громадян просто не помічає. Чималих зусиль коштувало переконати людей у тому, що радянська історія – це історія зі знаком "мінус". Але сентименти до Російської імперії буйно проросли в нашій культурі та свідомості, прополоти цей бур’ян нам іще належить.

Читайте також: Ось чому нам потрібна деколонізація

Хто має IQ вищий, ніж у глядачів серіалу "Кріпосна", той має свої постколоніальні "компенсатори": "Медузу", "Дождь", російських ліберальних блогерів і діячів мистецтв. Так працює міф про вишукану колоніальну культуру, яка є, мовляв, досконалішою та елітарнішою за визначенням, на відміну від "тубільної" етнографії, яка придатна до дуже вузького та примітивного застосування. На цьому ґрунті ростуть і суспільні настрої, які фіксує українська соціологія: більшість наших громадян добре ставляться до Росії, їм тільки Путін не подобається.

Цікава виходить картина. Путін і його численні придворні ЗМІ активно просувають послання про те, що проти українців нічого не мають і раді розкрити свої "братерські" обійми – заважає лише київська влада (яку вони чомусь тепер уже не називають "хунтою"). В українському ж суспільстві популярною є думка про те, що головне зло – це Путін, який захопив Крим і розв’язав війну на Донбасі. Якби не він, то…

Не було б російсько-українських війн у минулому? Геноциду 1932–1933-х? Русифікації? Колонізації? Нав’язаної нам "спільної" історії та культури? Поблажливого ставлення "руского баріна" до кумедного "малороса", такого собі Шельменка-денщика?

Якщо Путін є якимось інородним тілом для сучасної Росії, то хто його тричі обирав президентом? Та ще й із таким переконливим результатом! Навряд чи тут річ у нечуваних фальсифікаціях – уся пара невдоволення вийшла на Болотній площі 2011-го, відтоді "на всіх язиках все мовчить".

Читайте також: Домовитися з Росією ‒ неможливо: ще один вагомий аргумент

Росіяни в масі своїй не хочуть війни? Подивіться на тамтешнє щорічне "побєдобєсіє". Можливо, слогани "Можем повторить" і "Не смешите мои "Искандеры" розробляють кремлівські політтехнологи, а може, це банальний маркетинг: виробники футболок ліплять ті слогани, які найкраще "заходять" публіці. Головне, що на це є попит.

Якби серед громадян РФ домінували пацифістські настрої (уже смішно, правда?), то ми бачили б, як рязанські та барнаульські хлопці палять військкоматівські повістки, "відпускники" на Донбасі масово дезертирують і здаються в полон, а родичі загиблих псковських десантників улаштовують масштабні антивоєнні демонстрації.

Навіть натяку на це немає. Бо ті контрактники й "добровольці", що їдуть воювати на Донбас, виконують шляхетну, як їм здається, місію: захищати хороших українців від поганих – "укропів", "бандерівців", "фашистів". Логіка дуже проста: повбивати всіх поганих, і тоді можна буде їздити в гості до лагідних хохлів на борщ, вареники й горілку з перцем, та й дорога на Крим із Москви помітно скоротиться.

Хибна думка про те, що нібито війну розв’язали якісь там політики зі своїх корисливих міркувань, вигідна лише одній стороні конфлікту. І це не наша сторона. Якщо ми не виробимо імунітету до імперських міфів і не здолаємо постколоніальних травм, поразка може настати й без генеральної битви: ворога влаштує будь-який формат повернення до "братерства" із чітким імперативом "хто старший".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram