"Чи ми своєю боротьбою здобули для України що-небудь? Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдино боротьбою, упертою та безкомпромісною, ми показали світу, що Україна є, що її народ живе й бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність". (Із промови Симона Петлюри на нараді Директорії у Старокостянтинові, 26 листопада 1919 року).

Петлюра під час присяги січових стрільців, Старокостянтинів, 1919 рік

Походив із козацької родини

Симон Петлюра народився 10 (22) травня 1879 року в сім’ї міщан козацького походження. Батько – Василь Павлович – нащадок давнього козацького роду, мав власний дрібний візницький промисел. Мати – Ольга Олексіївна – походила із давнього козацького роду Марченків.

У Симона Петлюри було восьмеро сестер і братів. Доля більшості з них склалася трагічно. Старший брат Федір після здобуття освіти працював агрономом на Полтавщині, був членом Української революційної партії, загинув за нез’ясованих обставин 1907 року. Молодший брат Олександр закінчив Полтавську духовну семінарію, але зрештою обрав кар’єру військового: капітан у царській армії, полковник в Армії УНР. Після Другої світової війни оселився в Канаді. Старша сестра Єфросинія в 1918 році постриглася в черниці й померла в монастирі (є версія, що це сталося під час його руйнування чекістами). Сестра Тетяна вмерла за незрозумілих обставин. Сестри Марина й Феодосія заарештовані НКВД 1937 року за звинуваченням у "поширенні петлюрівства", розстріляні.

Племінник Симона Петлюри Степан Скрипник став першим патріархом Київським і всієї України Мстиславом.

Був виключений із семінарії за ”мазепинський” дух

Початкову освіту Петлюра здобув у церковно-парафіяльній школі. 1895 року вступив до Полтавської духовної семінарії. Захоплювався історією, хоровим співом, грою на скрипці, літературою, співав, грав у виставах. Із 1898-го належав до таємного українського самоосвітнього гуртка.

У 1901 році був виключений із семінарії через революційний і "мазепинський" дух. Петлюра був активним членом Революційної української партії. 1901-го брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, представляв громаду духовної семінарії. Навесні 1902 року був одним із організаторів протесту семінаристів із вимогою скасувати шпигунство, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети.

Певний час жив на Кубані

В 1902 році виїхав на Кубань, рятуючись від арешту. У Катеринодарі (нині Краснодар) вчителював. Однак невдовзі був заарештований за діяльність у Чорноморській вільній громаді (Кубанській організації РУП) і поширення антиурядових прокламацій. Згодом його відпустили, але заборонили викладати. Відтак він упорядковував архів Кубанського козацького війська.

Петлюра був вражений, що на вечорницях на Кубані співали майже винятково старовинні думи й історичні пісні: про Байду, Нечая, Сагайдачного, Морозенка. Якось він сказав учасникові Кубанської військової ради Кузьмі Безкровному: "Ми не пропадемо, коли на Кубані, до якої Петербург вживає найбільших русифікаторських заходів, панує українська пісня!"

На Кубані Петлюра почав писати статті для газет ("Літературно-науковий вістник", "Записками Наукового товариства імені Шевченка", "Добра новина", "Праця", "Гасло"). На прохання РУП облаштував у власному помешканні міні-друкарню для виготовлення антицарських листівок. У грудні 1903-го заарештований. У березні наступного року випущений під заставу й виїхав до Києва.

Під час революції 1905 року брав активну участь у діяльності Української соціал-демократичної партії, що виокремилася з РУП. Наприкінці 1905-го після амністії повернувся до Києва. У 1906-му редагував партійний орган "Вільна Україна" в Петербурзі, а в Києві працював секретарем щоденної Чикаленкової газети "Рада", навколо якої згуртувалися Борис Грінченко, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька-Черняхівська, Сергій Єфремов. В 1907–1908 роках Петлюра був співредактором органу УСДРП "Слово", дописував до журналу "Україна". Публікував рецензії та дописи про українське театральне життя.

Перший український міністр оборони

Протягом 1916–1917 років Петлюра обіймав у "Союзі земств" посаду заступника уповноваженого Всеросійського земського союзу при штабі 4-ї армії Південно-Західного фронту. Це дало змогу відвідувати частини й вести політичну роботу серед вояків-українців. Під час Лютневої революції 1917 року перебував на Західному фронті в Білорусі. Згодом він організував у Мінську український з’їзд фронту, на якому його обрали головою Українського військового комітету Західного фронту. На першому Всеукраїнському військовому з’їзді (18–21 травня 1917 року) у Києві Петлюру було обрано головою Українського генерального військового комітету, а після утворення 28 червня того ж року Генерального секретаріату Української Центральної Ради – першим генеральним секретарем військових справ.

Мітинг під час проведення III Військового з'їзду, Київ, 2 листопада 1917 року

Читайте також: Загадкове вбивство Петлюри: невідомі факти розслідування

На цій посаді він спрямував усі сили на українізацію військових частин, створення українських збройних сил, поборювання неприхильного ставлення до формування армії деяких представників Центральної Ради й відкритого спротиву російського уряду та проросійських сил. 18 грудня 1917 року на протест проти пробільшовицької орієнтації голови Генерального секретаріату Володимира Винниченка та рішення Центральної Ради піти на укладання Берестейського миру Петлюра вийшов з уряду. Після відставки організував Гайдамацький кіш Слобідської України (поділявся на чорних і червоних гайдамаків).

У січні–лютому 1918 року вони разом із Січовими стрільцями відіграли вирішальну роль у боях за Київ і придушенні більшовицького заколоту на заводі "Арсенал".

"Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з’єдинені – всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків". (Із відозви Симона Петлюри до війська. 15 листопада 1917 року).

Перший Генеральний секретаріат Центральної Ради, Київ, 5 липня 1917 року. Стоять (зліва направо): П. Христюк, М. Стасюк, Б. Мартос. Сидять: І. Стешенко, Х. Барановський, В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра.

Виступив проти гетьмана Павла Скоропадського

У квітні 1918-го Петлюру обрали головою Київського губернського земства та Всеукраїнського союзу земств, опозиційного до Павла Скоропадського. Сьогодні ми чуємо різні думки й оцінки тих подій, але факт лишається фактом: Петлюра виступив проти гетьмана Скоропадського й налагодив антигетьманське підпілля.

27 липня Петлюру заарештували за звинуваченням у підготовці протиурядового заколоту. Майже чотири місяці утримували в Лук’янівській тюрмі. В ув’язненні він редагував працю "Оборона Батьківщини і підготовка війни і народу до війни".

13 листопада був звільнений. Виїхав до Білої Церкви, де тоді дислокувався загін Січових стрільців Євгена Коновальця, звідки керував антигетьманським повстанням Директорії УНР. До складу Директорії Петлюру обрали заочно.

У грудні 1918-го Директорія повалила гетьманську владу. 19 грудня 1918-го українська армія увійшла в Київ. Почалося відновлення республіканського устрою та УНР.

Петлюра серед військових Гайдамацького коша біля Михайлівського Золотоверхого собору, березень 1918 року

Очолював Директорію: проводив міжнародні переговори, воював із більшовицькою Росією, підписував Акт Злуки

22 січня 1919 року відбулося урочисте проголошення універсалу Директорії УНР про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу.

"Громадяне! Тільки тоді ми будемо кричати "Слава!" вільними грудьми, коли зміцнимо нашу владу, коли настане спокій нашій землі. Всі, як один чоловік, станьте плечем до плеча на оборону рідного краю від ворогів наших. Я як Отаман всього війська Українського кажу вам, що зо всіх боків оточені ворогами. Не слів, а діла чекає від вас Українська Народня Республіка. Доведіть своєю чесною роботою свою любов до неї, доведіть, що ви гідні сьогодняшнього свята. Я сам буду кричати з вами "Слава!", коли ні одного ворога не буде на нашій території. Перед вами пройшло Українське Республіканське Військо, котре не щадить свого життя й сил у боротьбі з ворогами. Допоможіть же і ви йому одежою, харчами. Підтримайте ж Республіку, котрій ви кричите "Слава!", не словом, а ділом". (Із виступу Симона Петлюри під час урочистостей щодо проголошення Акта злуки УНР та ЗУНР, 22 січня 1919 року).

Із боку УНР Акт Злуки підписали Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець, Панас Андрієвський. Із боку ЗУНР – Василь Стефаник, Лонгин Цегельський, Дмитро Левицький, Андрій Шміґельський, Тимотей Старух.

У цей час більшовицька Росія вдруге почала збройну агресію проти України. Під натиском радянських частин на початку лютого 1919 року урядові установи УНР і військо залишили Київ.

11 лютого Винниченко виїхав за кордон. У травні Петлюра очолив Директорію і водночас вийшов із УСДРП. У важких внутрішніх і зовнішніх умовах 10 місяців він очолював збройну боротьбу Армії УНР проти червоної та білої Росії, тому багато уваги приділяв переговорам із представниками Антанти, Румунії, Польщі. Після укладення Варшавського договору з Польщею українські війська разом із польською армією повели наступ на більшовиків і 7 травня 1920 року здобули Київ. У жовтні 1920-го Польща уклала перемир’я з радянською Росією, війська УНР, які в листопаді 1920 року перейшли Збруч, були інтерновані.

Читайте також: Скиглій замість борця: хиби "Таємного щоденника Симона Петлюри"

"Для мене почався вже суд історії. Я його не боюсь... Для мене вже з початку нашого руху ясним було, що наші національно державні змагання повинні перейти довгі щодо терміну і тяжкі своїми пробами митарства, поки ці змагання в певні державні форми скристалізуються... Я бачив, що українські партії мають силу революційну, деякі розкладову, а творчої, організаційної не мають. [...] Вони не усвідомили головного: чи Україна, як самостійна держава, повинна в закордонній політиці спиратись на Европу чи на Москву – Азію? Виявилось, що азійська спадщина в нас – занадто ще сильна: с.-р., частина с.-д. (Винниченко) перевагу давали Москві, а не Европі. Спиратись треба було на Европу, яка, до речі, нас не знала і не розуміла, одночасно треба було творити власну силу. Чим скоріше у народу нашого скристалізуються почуття незалежности од Москви, тим скоріше ми матимемо самостійну Україну". (Із листа Симона Петлюри до генерала-хорунжого Миколи Удовиченка, 1922 рік).

Засуджував єврейські погроми

Російська пропаганда активно звинувачувала Петлюру в єврейських погромах. Справді, у той час відбулися численні криваві погроми євреїв. Їх здійснювали війська Антона Денікіна, червоноармійці, різні грабіжники й анархістські загони.

12 квітня 1919 року Директорія видала прокламацію, в якій ішлося: "Український уряд буде всіляко боротися з порушеннями громадського порядку, викриватиме й суворо каратиме заводіяк, злочинців та погромників. І перш за все уряд не потерпить ніяких погромів, спрямованих проти єврейського населення України, і вживатиме усіх засобів для знешкодження цих мерзенних злодіїв".

Наступного дня Петлюра як верховний головнокомандувач українського війська видав наказ арештувати та віддати під трибунал усіх вояків, що підбурювали до погромів. Згодом реорганізували армію і посилили дисципліну: напівсамостійні партизанські загони переформатували на регулярні військові частини, створили Державну військову інспекцію. Спалахи антисемітизму нейтралізували.

27 травня 1919-го Директорія прийняла закон про утворення Надзвичайної комісії для розслідування єврейських погромів. Винуватців передавали до військових трибуналів. Під Києвом було страчено чотирьох українців, які брали участь у погромах; у Райгороді – офіцера Міщука та кількох козаків; у містечку Смотрич – 14 козаків; страчено також отамана Семесенка – організатора страшного Проскурівського погрому в лютому 1919-го.

"Об’єднання всіх демократичних сил України всіх національностей, які стали на ґрунті самостійности нашої Республіки і участь їх в державному будівництві буде запорукою нашої перемоги над ворогами і запорукою нашого самостійного і ні від кого не залежного життя. Але вороги наші не сплять і уважно слідкують за кожним нашим кроком, аби тим чи іншим вчинком внести розлад серед нас і цим пошкодити скорішому здійсненню змагань нашого народу... Провокацією, на яку вони витрачають величезні суми, вони хотять розкласти нас зсередини, підкуплюючи злочинний елемент, який підбурює наших козаків до різних бешкетів і погромів над невинним єврейським населенням, і цим хотять накласти тавро погромників на чоло лицарів, які несуть визволення всім народам на просторах України.

Старшини і козаки Української Армії! Уникайте провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабіших від нас, будьте безпощадними. Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів. Більше карности і дисципліно-карности я вимагаю від вас в цьому відношенні, щоб ні один волос не упав з голови невинного". (Із відозви Симона Петлюри до Українських військ, 27 серпня 1919 року).

Варто зауважити, що для євреїв, які народилися в Україні, ця земля була рідною, тому вони також боролися проти зайд у складі армії УНР. У фронтовій газеті "Український козак" після запеклих боїв Армії УНР із більшовиками за залізничну станцію Вапнярка у 1919 році були опубліковані списки загиблих вояків 7-го Синього полку, серед яких є й козак Шмуль Цібельман із села Мукша на Поділлі. А от легендарному сотникові Семену Якерсонові взагалі варто присвятити окремий матеріал.

Загинув від рук більшовицького агента

Після поразки Петлюра мешкав у Польщі, однак Москва постійно вимагала у Варшави видати його. Тож він змушений був постійно переховуватися. Під псевдо Полтавченко залишив Тарнів, перебрався до Варшави, там продовжував проводити переговори задля підтримки УНР, здійснював політичне керівництво урядом і військовими підрозділами й інституціями на території Польщі. Після того, як виявилися спроби інфільтрації більшовицьких агентів до українських еміграційних осередків, Петлюра 1923 року з паспортом на прізвище Степана Могили через Будапешт, Відень і Женеву восени 1924-го дістався Франції (згодом до нього приєдналися дружина й донька).

25 травня 1926-го біля 14-ї години загинув у Парижі від кулі більшовицького агента Самуїла Шварцбарда. Поховали Головного отамана 30 травня на паризькому цвинтарі Монпарнас.

Процес над убивцею відбувався в атмосфері інспірованих і фінансованих Кремлем наклепів щодо антисемітизму Петлюри. На захист кілера виступив і Максим Горький. Більшовицька адміністрація задіяла й маніпульований нею міжнародний робітничий рух. Під потужним тиском французький суд присяжних звільнив убивцю від покарання.

"Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може, не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для Української Державности стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами". (Із листа Симона Петлюри до Юрія Гуменюка, 1926 рік).

“Петлюрівщина” та "петлюрівці"

У СРСР комуністична пропаганда вкорінювала в масовій свідомості поняття "Петлюра", "петлюрівщина", "петлюрівці" як ворожі, шовіністичні, буржуазні, антибільшовицькі явища, демонізуючи їх усіма можливими методами. Причому відбувалося це ще за життя Петлюри. Так само раніше вона називала українців, що боролися за власну державу, незалежність й історичну правду "мазепинцями", а пізніше – "бандерівцями".

"Перед нами ніби відкривається частина трагічних процесів, що відбуваються в душі підростаючого покоління на Україні... Маємо підстави й фактичні дані думати, що “переоцінка цінностей” захопила певні елементи комсомольських груп і що характер цієї переоцінки в цілому такий самий, як і в авторки листа. Посереднім доказом правдивости нашого твердження може служити й той факт, що власне перед комсомольською авдиторією і п. Чубар уважав потрібним виступити недавно з каскадом звичних інсинуацій на адресу національно свідомої інтелігенції української, української еміґрації, уряду УНР – та застерегти своїх слухачів од “небезпеки”, що таїться в симпатіях української молоді до носіїв та борців ідеї державної самостійности України". (Із передової статті Симона Петлюри “Уривки з листа комсомолки”, 1926 році).

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube