Відразу признаюся: вчорашнього, 24 серпня, "карпаратіфчіка" на Софійській, із "пающімі трусамі" й вишиваним зайцем із прапором моєї країни в лапах, я не дивилась і не буду, вистачило кількох фоток

Але позаяк знайшлися люди, яким той пекельний трешак був "нормас" і "пазітіфчік", як положено "на празнік", то знов пішла розганятися тема "двох Україн" – а це, як на мене, геть неправильно, бо ніяких "двох Україн" тут нема. Тут є дві культури, означені принципово різними концептами: "празднік" – і "свято".

Читайте також: Яловничий: Сьогоднішнє ”святкування” Дня Незалежності України вчергове показало, що нам намагаються нав'язати картину світу, яку сповідує сам президент

Я писала про це 20 років тому ("Репортаж із 2000-го року"), але не гріх і повторити: "праздник" – від "праздности", безділля. Це продукт культури рабського труда: день, коли рабам не велять на панщину, не женуть на лісоповал – можна поспати, можна бухнути ("ведь что нужно человеку? пожрать, пос...ть и потрахаться", – доводив мені колись на початку 2000-х один московський режисер), це радість каторжанина – "длінниє вихадниє", а з якого приводу – "пофік", хай тим начальство париться, а рядовим кріпакам Страни Гулагії "день кантовкі – мєсяц жизні", ура-ура, "скора пятніца!", "с празнічком!"

А "свято" – це від "святости" (holiday = святий день). Це для вільних, для тих, хто переріс фізіологію та фройдівський "принцип задоволення" й доріс до власного сакруму, і це різниця не просто культурна – антропологічна, цивілізаційна. Люди, які збираються святкувати разом, знають, що вони святкують, і, за мовчазною домовленістю, поділяють ті самі цінності: це за визначенням "одновірці" (однодумці, одноземці, люди "з-під одного прапора", на який наступити – тільки Марко Проклятий зміг, а потім ходив покутником по смерті, пригадуєте легенду?..).

Читайте також: "Шльопками" по рейтингу: чому Зе-свято може стати початком кризи влади

Тож Україна в нас усіх одна, і на фото вона вгорі. А те, що знизу – це якраз моя "улюблена" (ще в "Музеї покинутих секретів" свого часу докладно розписана) "окупаційна влада четвертого покоління", апдейтнута версія "Кубанскіх казаков" і гулагівської КВЧ – московський шоу-бізнес сурковського періоду, безроздільний 20-літній окупант українського інформпростору.

Не змішуймо їх докупи.

Це добре, що вони нарешті так наочно розділяються.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube