На фото - ми з мамою в парку на Відрадному, неподалік од її школи, Київ, 1975(?) р.

Моя мама-вчителька (потомственна "вчительська дитина" з сім'ї "народних учителів") всім серцем ненавиділа радянську школу. Ненавиділа радянське вчительство як клас. Й насправді реалізувати на повну свій навчительський хист мама могла тільки зі мною. Всім іншим дісталось не більше, ніж відсвіт харизми...

Про це пише відома українська письменниця, поетеса та есеїстка Оксана Забужко, повідомляє UAINFO.org. Орфографія та стилістика автора збережені.

"День учителя. Дуже дякую за пам'ять тим учням моєї мами, Надії Яківни Забужко, - випускникам київських шкіл №49 (1960-ті рр.) і №67 (1970-80-ті рр.), які щороку в цей день її згадують (як сама вона розповідала вже в 1990-ті, випадково зустрівши десь у метро своїх колишніх учнів, - була вражена, коли вони їй подякували за те, що готувала їх бути громадянами незалежної України: "Та що ви таке кажете, я ж, як усі тоді, рота боялася відкрити!" - "Це вам так здавалось, Надія Яківна!" - засміялись ті, вже дорослі, екс-учні російської школи в пролетарському районі...)

Читайте також: В обороні рідної мови українцям доводиться протистояти... власній державі

Правда полягала в тому, що мама (потомственна "вчительська дитина" з сім'ї "народних учителів") всім серцем ненавиділа радянську школу. Ненавиділа радянське вчительство як клас: вважала його з усіх найтупішим і найсервілістичнішим (уміла ідентифікувати вчителів на фото за виразом обличчя й ніколи не помилялась; часом, покрутившись перед дзеркалом, допитувалась у тата, а згодом і в мене: "Я ще не подібна на вчительку?"). Багато чого рвалася змінити замолоду, в пору шелестівської "лібералізації" - але рекомендована до захисту її дисертація про те, як вчити старшокласників читати й розуміти поезію, так і лишилася незахищеною, після 1972-го дай Біг було вже з нею в тюрму не втрапити (відгук одного з "професорів у цивільному" із звинуваченнями в "націоналістичних проявах" я оцифрувала й зберігаю в архіві як "пам'ятник доби").

Так що я справді не знаю, не уявляю, яка з неї була вчителька мови й літератури - в ту пору, коли від вивчення цієї мови й літератури всіляко заохочувалося звільнення, і всім, дітям і дорослим, щохвилини демонструвалося, всіма доступними владі ресурсами, що, як казали тоді в Дніпропетровську майбутні укрАінскіє політики, "мне этот дурацкий язык и литература никогда не понадобятся" (с). Чого в таких умовах можна було навчити підлітків - не маючи жодних, аніякісіньких ресурсів?..

Читайте також: Переходь на українську! Лишатися російськомовним означає лише погоджуватися бути переможеним​​​​​​​

Я пам'ятаю, як вона мучилась, розповідаючи вдома, - в новому класі цікавий, мислячий хлопчик, тягнеться до неї, приходить після уроків поговорити - про прочитані книжки, про політичні новини (якраз лаяли з кожної праски Сахарова з Солженіциним), про життя взагалі, - а вона мусить од нього втікати, бо правди йому сказати не може, і взагалі нічого, крім неприємностей, таке наставництво від вчительки-"штрафбатниці" (так називали тих, хто був на обліку в КГБ) хлопцеві не принесе... Подібні історії повторювалися з року в рік, і це окрема тема, ніким іще не описана: як поліцейський режим зводить мури між людьми, що могли б стати одне одному - Учитель і Учень (коли я стала студенткою тих щербицьких "темних літ", мені теж трапилось кілька таких "несправджених" учителів, і завдяки мамі я вже знала, як вони страждають од своєї вимушеної німоти).

Тобто, насправді реалізувати на повну свій навчительський хист мама могла тільки з одним учнем, точніше, ученицею, - зі мною. Всім іншим дісталось не більше, ніж відсвіт харизми, - от із харизмою в неї все було в порядку до останнього дня, навіть в інсульті, на лікарняній койці; це був єдиний людський ресурс, над яким поліцейський режим був не владен.

І якщо все-таки, десятиліття потому, її учні "темних років" згадують її з вдячністю - значить, є щось у цій професії (професії? та ні - місії, долі, призначенні...), чого людський розум не в стані прорахувати, ані змоделювати. Щось, що Фромм, дуже приблизно, описав як "присутність люблячої особистости": не передача знань, а передача цінностей. Самою присутністю, так, як роблять це й батьки в стосунку до дітей.

Тож із Днем Учителя - всіх, для кого це доля і призначення.

(А також усіх нас, кому в житті пощастило на Вчителів.)" – пише Оксана Забужко.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube