Війна у Карабаху докорінно змінила політичну ситуацію у Вірменії. Проте її вплив на Азербайджан виглядає не меншим. 

Про це для ЄвроПравди пише Ігор Семиволос, повідомляє UAINFO.org.

Перемога у другій карабаській війні визначатиме траєкторію розвитку і політичну поведінку Баку. Як мінімум – до завершення п’ятирічного терміну перебування російських військ на лінії розмежування в Нагірному Карабаху.

При цьому статус переможця створює для Баку передумови для успішної інтеграції цього регіону, але одночасно – ставить майбутнє країни у залежність від успішності складних і комплексних переговорів між Анкарою та Москвою.

Зміна стратегічного союзника

Як змінювалася зовнішня політика Азербайджану?

Щоб відповісти на це питання, варто зробити ретроспективний погляд на політику Баку у період, який передував війні. Тут варто визначити два головних тренди: зближення з Москвою та стратегічний союз з Туреччиною.

Перший тренд став особливо помітний на початку 2010-х років, коли Ільхам Алієв запустив цілу серію спільних заходів з Владіміром Путіним, покликаних покращити образ Азербайджану серед російського істеблішменту.

Певна солідарна позиція також проявлялася у ставленні до політичної опозиції в обох країнах та авторитарних методах управління.

На додачу це був період найвищих цін на енергоносії, і Азербайджан насолоджувався небаченими раніше ресурсами, левова частина з яких спрямовувалася на закупівлю тієї ж самої російської зброї.

На цей період припадає і поміркований оптимізм щодо можливості вирішення карабаського конфлікту згідно із так званими мадридськими принципами, оприлюдненими у липні 2009 року.

Ситуація поволі почала змінюватися після початку збройної агресії Росії проти України.

Зростаючі санкції проти Росії, неготовність Азербайджану підтримувати позицію Москви на міжнародному рівні, як власне і розуміння, що в нових умовах Кремль уникатиме тиску на своїх союзників, читай, Вірменію, змусили цю південнокавказьку республіку шукати нових варіантів вирішення карабаського питання.

Ставка на Кремль поступово слабшає.

Через два роки Азербайджан здійснить першу спробу розмороження конфлікту, яка унаочнила появу на цьому стратегічному полі ще двох впливових гравців – Ізраїля та Туреччини.

Ізраїль був зацікавлений як у продажі своїх військових технологій, так і у розвитку безпекових відносин для протидії своєму головному супротивнику в регіоні – Ірану.  

Туреччина Ердогана переживала складні часи консолідації влади після невдалого військового перевороту і поступового загрузання у війну в Сирії, де головними опонентами була Росія та Іран.

Попередня ставка Ердогана на політично близьких до нього "Братів-мусульман" не зіграла – після розгрому в Єгипті останні так і не змогли отямитися.

Читайте також: Кремлю дорого будет стоить роль "миротворца" в Нагорном Карабахе

Натомість Ердоган все частіше у своїх публічних промовах згадує про поневолених тюркських братів, а розрахунок на відновлення дипломатичних відносин з Вірменією, характерний для початку десятих років, зникає.

Складні відносини з Росією, зіткнення інтересів на Близькому Сході та в Північній Африці, ймовірно підштовхнули Анкару до формування ще одного альянсу – тепер з Азербайджаном, який був остаточно утверджений в 2018 році.

Яскравою ознакою нової реальності став великий спільний парад турецьких та азербайджанських підрозділів на честь 100-річчя звільнення Баку від більшовиків.

Нові виклики для Баку

Повертаємося в сучасність. Укладена тристороння угода про припинення війни в загальних рисах нагадує мадридські принципи, але є також і відмінності.

В угоді не згадуються статус Нагірного Карабаху та процедура остаточного вирішення конфлікту, тоді як в мадридських принципах про це йдеться.

Причина зрозуміла – це результат поразки Вірменії.

Варто погодитися із оцінками Владіміра Путіна, що Вірменія після звільнення азербайджанськими військами міста Шуша опинилася на порозі повної поразки і інших варіантів, які б могли зберегти контроль над бодай якоюсь частиною Нагірного Карабаху, у вірмен не було. Рішення, яке прийняв Нікол Пашинян в цих умовах, було єдино правильним – поступитися зараз, у розрахунку переграти у майбутньому. 

Отже, зараз перед Баку стоять декілька ключових завдань, від реалізації яких буде залежати доля цього регіону.

Перше – інтеграція. Відповідно до пункту угоди сторони мають забезпечити вільне пересування і доступ в регіоні.

Досягти цього буде складно, враховуючи рівень ворожості між азербайджанцями та вірменами, але вкрай важливо для зміцнення позицій Баку.

Читайте також: Atlantic Council: Украина должна осознать экономическую основу победы Азербайджана

До цього ж завдання відноситься також відбудова зруйнованих сіл та міст та створення там нових робочих місць.

Друге – демографія. Рано чи пізно статус доведеться визначати, а це означає, що без прямого волевиявлення населення не обійтися.

Результат напряму залежатиме від співвідношення азербайджанського та вірменського населення, а також від кордонів можливого референдуму.

В угоді також йдеться про вільне повернення тимчасово переміщених осіб та біженців до своїх домівок не лише на територію семи звільнених районів, але й на територію Нагірного Карабаху. Якщо будуть відновлені за наступні п’ять років азербайджанські громади в тій частині, що контролюється зараз вірменами та за яку відповідає Росія, то розірваний вірменський територіальний континуум унеможливить відокремлення частини території.

Баку між Москвою та Анкарою

Як політично забезпечити реалізацію цих завдань, пам’ятаючи, що росіяни не збираються сприяти вирішенню проблеми, особливо тепер – коли вони отримали можливість розмістити своїх військових на території ще однієї південнокавказької республіки.

Мета Москви швидше виглядає як "консервування" проблеми, що дозволятиме продавати свої послуги як "миротворця".

Очевидно, у вирішенні цієї дилеми Баку продовжить покладатися на Туреччину.

Саме її присутність у регіоні у вигляді спостережної місії дозволить азербайджанцям бути наполегливішими у відстоювання своїх інтересів.

Тому варто прогнозувати подальше зміцнення азербайджансько-турецького альянсу, хоча, без сумніву, це викличе і вже викликає роздратування Москви. На додачу ускладнюються відносини між Азербайджаном та деякими країнами Європейського Союзу.

Ілюстрацією цього стало голосування Сенату Франції про необхідність визнання незалежності Нагірного Карабаху. І хоча виконавча влада вже заявила, що це рішення не матиме політичних наслідків, відносини між Баку і Парижем суттєво погіршилися.

У ситуації, коли позиції ЄС та США, швидше за все, залишатимуться невиразними, остаточне вирішення конфлікту залежатиме від того, в якому стані опиняться головні гравці через п’ять років.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube