Даніїл Гранін, великий росіянин і письменник, згадуючи сталінські часи, розповідав: «Це входило у завдання режиму - розділити суспільство, зруйнувати зв’язки між людьми. Чим густішою, важкішою була атмосфера страху, тим краще було для влади. Страх тим часом став стійким... Ми так звикли до брехні - і нашої, і брехні влади, що вона стала природною. Ми залишилися готовими до покори. Це все ускладнення від довгої недуги страху».

Святе письмо вчить: «Не бійтеся!». Але, видається, ці слова адресовано людям, здатним до адекватного розуміння себе і світу, спроможним на співчуття, таким, що прагнуть гармонії з оточуючими і гармонії зі собою. 

Політики, зазвичай, не належать до такої породи. А ті, хто втрапив на високі посади через злу іронію долі, - тим паче. Вони можуть певний час грати роль верховодів, диктаторів, але ось раптом – іноді вмить – стають такими, якими вони є насправді. Нікчемами, лузерами, маргінесом.

Воно б нічого, - таких, як правило, жаліють, - але у випадку можновладців жаль недоречний. Надто вже загралися вони, увірувавши у власну непересічність, всесилля і головне – безкарність.

Янукович – із того ж тіста. Кажуть, занедужав (ГРЗ чи крововилив –згодом дізнаємося). Але головна причина його хвороби – відчай і безвихідь. Він – мовби президент великої країни, яка мала всі шанси виборсатися із тимчасових негараздів, а він – ясна річ, - стати тим, кого б відтак згадували як державця. Натомість реально ВФЯ – сірий мешканець розкішного, прямо-таки царського Межигір’я, який, мабуть, шукає там найпотаємніший закамарок, аби втекти від себе і від людей.

Зі Сходу ним керує «партнер», чи то пак «патрон», і тільки й чекай дзвінка із запрошенням у потаємний підмосковний бункер, де йому, Януковичу (!), знов покажуть певні папери, від яких чомусь мурашки по спині...

На Заході, з учорашніми його співрозмовниками, домовляється опозиція, так ніби й немає в країні Януковича, і ніби й не він вирішує, на що потратити обіцяні Яценюку з компанією 15 мільярдів.

У Харкові Допа з Гепою вже крають електоральний пиріг Партії регіонів, копаючи могилу надіям на другий термін чинного гаранта. А глава тієї партії, донедавна прем’єр-міністр Азаров, утік до Австрії і, мабуть, звідти, з еміграції, керуватиме жалюгідними крихтами ПР. Лєнін...

Повертаючись до Граніна, скажу, що, звісно, Янукович – не Сталін. Точніше, можливо, й хотів би стати у рівень з «батьком усіх народів», та от тільки народ йому дістався іншого штибу. Звиклий до брехні, на жаль, але без страху. Страх минув у «лихі» 90-і, коли боятися – означало померти: від голоду, розпачу, алкоголю, бити гопника, кулі рекетира. Страх минув 2004-го, тільки тоді, випарувавшись, не зміг сконденсуватися у нову субстанцію – у вміння питати владу про все, що вона витворяє.

Тепер вже навчився. Під кулями і крижаними водометами «Беркута», серед полум’я автомобільних покришок Грушевського, на лютому морозі того ж таки Майдану. Майдану – нічного жаху Януковича, який переслідує його ось уже десять років.

Тепер до цього кошмару додався ще один. Ні, не про народну розправу на кшталт історії з Чаушеску. А про те, як його рідний син – Саша-стоматолог – заради порятунку власних статків і «молодої команди», - здасть батька у Гаагу. Відповідати за все і всіх. Бо ж яблуко від яблуні...