Я ще раз хочу звернутися до деяких психічних особливостей варварських вождистських культів у Північній Кореї.  Не хочеться вірити, що Росія, слов′янська країна, може піти шляхом цієї  моторошної, ізольованої від світу, деспотії…

Вожді Північної Кореї, особливо Кім Ір Сен та його син Кім Чен Ір, замінили потребу людей у релігії.  Маленьке людське «я» шукає тепла, її слабка природа прагне розчинника для культу. У тоталітарних державах всі, що мають нахил до донкіхотського і лицарського індивідуалізму, сховані від покірного суспільства у тюрми чи концтабори, а відтак – у могили.

Вона, ця маленька людина-тоталітарі, за великим рахунком, не оплакує навіть покійника. Вона оплакує своє майбутнє і майбутнє своєї родини, бо їй здається, що із смертю Сонця померкне усе живе. Тиждень чи місяць вона чекає апокаліпсису.

Стриманість та доброзичлива посмішка – характерна риса їхньої ментальності. Але…

Після смерті Кім Ір Сена корейці ридали —  колективно, натовпами, невеличкими групами і поодинці. Це була масова істерія, загальнонаціональний психоз відчаю і крайнього розпачу. Чимало людей могли зміркувати, що корейці прикидалися, щоб зайвий раз засвідчити вірнопідданість. Якби ж то…

Окремі інакомислячі є і при найкривавіших диктатурах. Були такі і в КНДР – читали Біблію, не сприймали першого Кіма божеством чи слухали ворожі голоси — під ризиком тюрми і смерті. Вони також мусили носити значок із парсуною дорогого Сонця Нації, навіть ходити з ним до лазнички. Вони пускали сльозу про людське око після його відходу, потайки сподіваючись послаблення диктатури. Але Кім Ір Сен, на відміну від багатьох простих корейців, не вірив у свою нетлінність і фізичне безсмертя. Він давно подбав про те, щоб влада перейшла до надійних рук його сина, бо у глибині душі не довіряв нікому, окрім нього.

Не ридати під час трауру за першим Кімом означало пряму підозру в агентурі на користь імперіалістичних розвідок. А корейські військовики знали одну надійну кару для «агента» — умертвлення, для якого було чимало витончених способів. Так що цілком можна допустити що певна кількість людей плакала, роздряпуючи власний жаль. І цей корейський  театр сліз був ще зловіснішим, ніж байдужість до смерті геронтократа.

Але переважна більшість ридала щиро і до самозабуття. У Москві, після смерті Сталіна, СРСР також потрапив у чорторий короткого похоронного психозу. Слабших людей, що прибули до Москви на похорон, розтоптували натовпи радянських  плакальників – вождь і після смерті забирав, неначе єгипетський фараон, останній урожай жертв…

Чому корейці  істерикували і зомлівали від психічного болю? Чому повзали по пхеньянському асфальту і курних сільських дорогах,  відчуваючи себе нікчемними черв′яками перед цією втратою? Чому ридали кривавими сльозами, як вони кажуть, не лише генерали з орденами, яких – і орденів, і генералів — у цій країні надто багато? Чому оплакували  своє Сонце Нації жителі найзатурканіших сіл?

Усім щирим ридальникам він замінив Бога. Кім Ір Сен став корейським комуністичним помазаником. Він обіцяв світле майбутнє, чучхістський рай. Якоюсь мірою він гарантував безсмертя для  їхніх дітей, внуків, значить для втілених у них часточок кожного північнокорейця. А коли такий бог  помирає  – завжди страшно.

Але залишається сильна армія – єдине престижне місце для чоловіків (вийти заміж за офіцера – велике щастя для корейки). Сонгун не зрадить, сонгун буде швидко колінкувати перед новим вождем, новим Кімом, який є вічною інкарнацією Кім Ір Сена, як вічним є сонце над корейськими горами і небесами!

Зрештою, жалоба за Кім Ір Сеном тривала три роки.  Пізніше так оплакуватимуть і його сина, другого Кіма-диктатора.

Країна шибениць заради щастя, культів кривавих кесарів, самозречення і самовідданості зомбі, любові під лінійку і колон, які прославляють одного із трьох Кімів. Країна, яку накрила зловісна тінь. Країна, біженці із якої до кончини живуть із психічними травмами.

Вони не можуть повірити ні у вільний вибір президента, ні у вільний доступ до Інтернету. Їм здається, що зараз до них прийдуть  військовики із трудової партії, проникнуть через кордони за вказівкою чергового  сонця нації, одягнуть на руки наручники і депортують їх назад на батьківщину. А там їх розідруть спеціальні голодні собаки, їхніх дітей-немовлят занурять у окріп, їхніх дружин зґвалтують і заб′ють палицями на площах трудового Пхеньяну чи будь-якого іншого міста або села… І вони, врятовані фізично, психічно назавжди залишаються біля упиричного рота свого комуністичного людожера….