Мені видається, що українські політики із жахом очікують чергової річниці смерті В’ячеслава Чорновола. Не тому, що, зазвичай, у ці дні активізуються пошуки винних у трагедії на шосе, а тому, що, хочеш не хочеш, але мусиш терпіти згадки про „зеківського генерала”, а також навіть підсвідомі порівняння його постаті з фігурками тих, хто фактично перейняв його тестамент.

Не у моїй звичці слізно констатувати здрібніння (якщо не звиродніння!) національних провідників. Діагноз тут, радше, зовсім невтішний – важко зараз приміряти до будь-кого з чинних політиків цей неймовірно патетичний ранжир „національного провідника”. Але справді порівняння з Чорноволом небезпечні, оскільки наочно, матеріально (попри свою віртуальність) демонструють деградацію нашої правлячої касти.

Міркую собі, що дуже багато нинішніх політиків зросло, завдяки присутності в історії Чорновола, але вони всі чомусь забули того, хто власне спричинився до їхніх доль. Забули не в сенсі банальних виявів пам’яті – квіти до пам’ятника, спомини знічев’я, – а в сенсі того, на що розраховував Чорновіл, довірившись їм, сподіваючись на них...

Хтось каже про те, що Україна на тому фатальному шосе втратила разом з В’ячеславом Чорноволом свою перспективу. Хтось вдається до не надто коректних порівнянь з Гавелом. Некоректних хоча б тому, що Гавел мав справу з консолідованою нацією і не менш однодумною елітою. Хвиля антикомунізму і суверенної перспективи поєднала тоді чеських правих і лівих.

Надто різним був і світоглядний досвід цих двох, без сумніву, великих провідників: Гавел – витончений естет, – у літературі й, як не дивно, політиці; Чорновіл – реаліст до крайнощів, естет думки, але не дії, бо чи могла бути креативною дія в умовах всеукраїнського ГУЛагу? Чорноволів реалізм, як на мене, дивним чином поєднується з його фаталізмом. Романтика глухого кута поєднана з його вірою у безсумнівність самостійної України; однак застереження, викарбуване на його пам’ятнику в столиці; „... щоб не довелося плакати, втративши її”, додає цій вишуканій суміші віри і непоступливості дрібку трагізму.

Я міг би пригадати тут про „друзів”, які, власне кажучи, й спричинилися до цього усвідомленого Чорноволом відкриття, але тут слід зупинитися: чомусь убили його, а їм доля дарувала лише імітувати „патріотизм” по-чорноволівськи”. А імітація – погана ознака політиків, вона годиться лише для сцени, для екрана, але аж ніяк для влади чи боротьби за неї. Тому й маємо зараз симулякри демократії, провідництва, любові до Батьківщини, якщо бажаєте, симулякри влади. І це, далебі, не „лихо з розуму”.

Згадуючи Чорновола, маємо сказати собі одну річ. 15 років тому, березневої ночі всю Україну кинули під КамАЗ, і вона досі не оклигала від жорстокого удару.