З Криму надходить досить мало інформації після вторгнення на півострів російського агресора. Та якось в медіа промайнула і швидко зникла інформація, що з музею Айвазовського (м. Феодосія) невідомі вивозять полотна всесвітньовідомого мариніста.

“Той, хто контролює історію, той контролює майбутнє” – писав Оруел. Ця фраза нині набирає нового значення. Незадовго до російської агресії проти України, п‘ять українських музеїв (чотири з них в Криму) надіслали до Музею Алларда Пірсона (Нідерланди) цінні історичні артефакти.  Виставка під назвою “Крим – золото і секрети Чорного моря” відкрилася 7 лютого і завершується 18 травня 2014 року. Надходить час повертати експозицію, а в музейників та офіційних осіб Нідерландів виникло питання – якій країніповертати реліквії? Росії чи Україні?

Йдеться про експозицію з унікальними експонатами, частина яких ніколи до цього не покидала територію України. Зокрема виставлені скитський золотий шолом 400 р. д.н.е., давньогрецькі гончарні вироби і лакована китайська скринька, що потрапила на півострів ще Великим Шовковим Шляхом.

Валентина Мордвінцева, заввідділенням скіфо-сарматської археології НАНУ каже, що віддали до Нідерландів найкраще. А зараз боїться, що більше не побачить експонатів (останній грант пані Мордвінцева отримувала в Краснодарі, РФ).

Західна преса пише, що з точки зору Нідерланського права, законним власником експозиції є офіційний Київ, бо угода була підписана з державою Україна, а Нідерланди не визнають анексію Криму. Однак, голландці також підписали угоди з музеями власниками експонатів і, як каже професор Амстердамського університету Інге ван дер Вліс, етично було би повернути експонати музеям. І тут науковець визнає, що немає жодної гарантії, що Росія не захоче експропріювати скарби.

Нідерландський міністр закордонних справ Франс Тіммерманс не бажає втручатися в таку ситуацію, але й не хоче фігурувати у справі грабунку національних надбань. Досить важка дилема, адже чи то повертаючи скарб до Києва, чи до Криму, Нідерланди будуть звинувачені протилежною стороною.

Після окупації півострова Крим Росією, ЮНЕСКО виступила з резолюцією, де попередила Росію не здійснювати “масованих перевезень безцінних культурних об‘єктів з Кримських музеїв до столиці Росії”. Але до Росії, як до світової парії, зараз марно апелювати. 

Про те, що Кремль готовий забрати кримські скарби собі заявив ще 31 березня спікер нижньої палати парламенту Росії Сергій Наришкін.

Про готовність “прийняти кримську скіфську колекцію” заявив директор російського Ермітажу Михаіл Піотровський. За словами Піотровського українські скарби готові прийняти “головні музеї Південного Федерального округу РФ” (зі столицею в Краснодарі, де до речі й стажувалася вищезгадана Валентина Мордвінцева).

Про свої “права” на історичні артефакти заявили і терористи, що захопили владу в Криму. Однак, український МЗС запевнив, що скіфське золото повернеться до справжнього власника – в Україну.

На прикладі цієї повчальної історії світ став очевидцем, якими методами діє Кремль щодо захоплених територій. Не секрет, що російське ставлення до історії підкорених земель завжди було однозначним – якщо на захоплених територіях знаходили артефакти чи документи, що були невигідні для побудови “російського великодержавного” міфу, то такі речі або нищили, або ховали в свої архіви назавжди.

Часом росіяни крали артефакти, щоб укріпити свій міф. Наприклад, у 1938 році з Південного Бугу (біля села Сабатинівка, нинішня Кіровоградщина) російська експедиція витягнула давній дубовий човен. Експертиза засвідчила, що вік човна 360 років. Тобто на ньому плавали від 1578 року. Човен забрали до Центрального військово-морського музею в Ленінграді та причепили до нового експоната табличку – “З цього човна почалася слава флоту Російського”.

Коли Гітлер завойовував Європу, вслід за солдатами Вермахту йшли спеціалісти, які оцінювали та вилучали безцінні пам‘ятки світової культури. Гітлер у своїй політиці грабунку насправді керувався чітким розрахунком – забираючи в поневолених народів пам‘ятки культури, він нищив їхню історію і тим самим нищив їхні досягнення – ніби тих народів ніколи й не було.

Гітлер прагнув легітимації та престижу, демонструючи владу над культурами, які створили шедеври. Але був ще один принциповий момент – контролюючи історію культури, Гітлер прагнув написати своє майбутнє. Чим це закінчилося – відомо всім.