Політика ізоляціонізму потребує певного стимулу, причини, яка легітимізує таке неадекватне явище в сучасному глобалізованому світі. Ізоляціонізм є основною політичною доктриною Москви практично всю її історію.

«Русі ворога треба». Такий вислів для нас, як спадкоємців Київської держави та політичної нації означає те, що перед обличчям загрози ми мусимо забути про чвари та об’єднувати зусилля проти тієї загрози.

Нам це не завжди вдавалося повною мірою, вчасно і не завжди ефективно, але загалом вдавалося. Натомість для Московської держави цей вислів означає сигнал до ізоляції від усього світу, навіть якщо весь світ доводиться оголосити ворогами. Так сьогодні й відбувається.

Ізоляціонізм потрібно якось виправдовувати. Путінський режим використовує для цього старий як світ метод – оголошення про загрозу, ворога. Будь то капіталістичні США, чи геї з Європи.

Не важливо, головне, щоб діяло і народ, чи точніше населення в це вірило, підтримувало і допомагало в реалізації, не розуміючи, що захищає кайдани, в які само заковане й допомагає консервувати владу чергового людиноненависницького режиму.

На заміну людям обіцяють стабільність і порядок – міфи в глобалізованому багатогранному та полікультурному світі, який постійно змінюється. Збереження ідентичності не досягається виключно завдяки ізоляції.

Тим більше, з огляду на те, яку «ідентичність» нав’язують "засідателі" кремлівських казематів своїм громадянам: перші місця в світі за смертністю від алкоголю, наркотиків, за кількістю дитячих самогубств, повна відсутність права вираження власної думки, мілітаристський імперський шовінізм, жага загарбання нових земель під будь-яким приводом, і це не зважаючи на те, що в Кремлі не вважають за потрібне перед тим, як приєднувати нові території, приєднати всіх своїх громадян до доріг, світла, газу.

Кожен історичний період кидає нам свої виклики, на які ми мусимо відповідати, які ми маємо приймати і справлятися з ними. Натомість Путін пропонує росіянам інший вихід – повернутися в середньовіччя і нічого не вирішувати. Так звичайно ж легше.

Неосовєтська квазіімперія комфортно почуває себе в оточенні низки гарячих точок та відразливої за версією офіційної пропаганди Європи, яку начебто заполонили сексуальні збоченці. При цьому рупори пропаганди забувають згадувати про те, що ці питання кожна європейська країна вирішує на власний розсуд.

Таким чином подається картинка страхітливого, хаотичного, загибаючого світу, який викликає відразу, світу, в якому всі ненавидять росіян, світу, який викликає ненависть. Умовна ненависть, яка поєднується із ненавистю безумовною, адже ще давні автори відзначали зверхність московитів, їх схильність роздавати всім народам принизливі прізвиська, відзначати найменші вади і при цьому в притул не помічати власних.

Відомий американський журналіст Томас Фрідман в своїй колонці «It’s All About May 25» на The New York Times писав, що американське керівництво у ситуації, що склалася навколо України намагається знайти формулу «win-win», тобто ту, при якій всі будуть задоволені та інтереси всіх будуть враховані.

Проте Путін, за його словами, бажає лише результату «win-lose», тобто коли хтось обов’язково програє, хтось залишається ні з чим. За такою формулою спокійне життя в Україні буде лише тоді, коли Путін програє.

Головна його поразка, яка вже по суті сталася, полягає в тому, що він, намагаючись нав’язати хаос, отримав чітку поляризацію. Світ, при цьому, поляризується нерівномірно. При нейтралітеті Китаю Росія залишається у разючій меншості в плані грубої фізичної сили і тим більше в плані економічному.

Наразі є всі підстави вважати, що китайцям не вигідно метнутися в будь-який бік, а щоб добитися дієвої підтримки Пекіна при своїй неадекватній поведінці Кремлю потрібно запропонувати йому те, чого він не може собі дозволити віддати. Проте, не варто мислити якимись категоричними поняттями, враховуючи, що Піднебесна серйозно претендує на світове панування.

Ми вже затямили, що воювати за нас точно ніхто не буде, і мусимо констатувати гіркий факт – якби ми не чинили опору, то світ мовчки спостерігав би за тим, як нас поглинає необільшовицька акула.

Максимум, продовжили б виражати «глибоку стурбованість» та «крайнє занепокоєння». Натомість український народ продовжує боротися самотужки, перетворивши Україну із аутсайдера міжнародної політики в центр тяжіння для всього світу, адже саме події в Україні формують порядок денний міжнародної політики.

Якщо зануритися в історію й проаналізувати факти наших взаємовідносин, то видно, наскільки тяжко завжди Москві давалося відкрите збройне протистояння з Україною і те, що їх війна проти нас не припинялася ніколи. Просто вона мала різні форми.

По суті, гуманітарна війна тривала безперервно від самого підписання Переяславської угоди, яку, як і все, Москва подає під вигідним собі кутом, забуваючи про суть угоди і що це було зовсім не «входження до складу», «об’єднання», «возз’єднання» чи як вони там ще кажуть. Не припинялася вона практично ніколи. Наслідки ми переживаємо зараз і вони нас гальмують, гальмують і наш опір.

Дехто з противників Майдану каже, що це саме він спровокував все, що зараз відбувається на Донбасі, в Криму, Одесі. Проте це не відповідає дійсності. Співставляючи факти діяльності двох міністрів оборони росіян, підконтрольних Москві спецслужб, гнилого МВС, всі ці роздачі українських паспортів ГРУшникам і ФСБшникам, звезення зброї на Донбас і ще багато чого, розумієш, що це не так.

Більше того, навпаки – Майдан дав нам шанс і можливість поборотися за своє майбутнє. Адже, по суті, в Кремлі готувалися взяти нас голими руками. А так, ми можемо позмагатися, вибороти свою свободу, відкинути те, що нам так нахабно нав’язують Путін, Лавров та інші. Краще вступити в герць і програти, ніж здатися без бою.

На фоні цієї боротьби гуртується Захід, а союзники Кремля починають задумуватися над тим, чи не прийде і до них озброєна людина в зеленому камуфляжі захищати російськомовне населення.

Не варто забувати і про перемоги Путіна. Головну свою перемогу він поки що здобуває над власним народом, який в більшості своїй радісно повертається в минуле.

Голос інтелігенції топиться у шумному морі мілітарно-шовіністичного скандування, хоча би тому, що вона не має достатнього доступу до ЗМІ. Саму інтелігенцію негайно оголошено «п’ятою колоною», на неї практично відкрито полювання. Весь інформаційний ефір заповнює агітпроп.

Дивна взагалі річ кремлівська пропаганда і «цінності», які вона пропагує. Дехто каже, що це діє за принципом «чорне – це біле, а біле – це чорне» і далі кому який приклад більше подобається. Але тут скоріше мають місце більш складні кульбіти і конструкції. Вони йдуть захищати «братній народ» зі зброєю в руках, при цьому називають цей народ «фашистами», потім вже оголошують що вони і ми – це взагалі «один народ», що кожен розуміє по-своєму.

В результаті, місцеві жиріновські та ніші, роз’яснюють вислів царя – він означає, що ми ніякий не народ і не маємо права на існування. Вони стурбовані антисемітизмом в Україні, саме тому після «референдуму» в Криму, тобто, остаточного стискання окупаційних лабетів там негайно з’являються графіті «смерть жидам». Вони антифашисти, тому ненавидять фашистів, хохлів, жидів і вимагають негайно ввести війська в Україну і всіх їх убити.

І тут ще не варто забувати, що все це робиться в ім’я святого православ’я, саме тому російськими вулицями одна за однією проходить хресна хода з іконами, на яких зображено Сталіна, Берію та інших маніяків. Взагалі, весь російський політикум – це один суцільний рух антифашистів, саме тому кожного року в Москві та інших містах проходять велелюдні «Русскі марші» бритоголових молодиків, які дружно змахують руками у нацистському вітанні.

Такі ж шабаші проходили і в Україні і проводилися вони російськими гастролерами, які вперед себе пускали бабусь з іконами та імперськими триколорами. Власне, за спробу перешкодити одному з таких православно-фашистських маршів у Києві в 2011 році автору дісталося від українського «Беркуту».

Багатьом вже набридло повторювати тим, хто пророкує вторгнення чи наголошує на його можливості, що вторгнення вже відбулося, війна вже йде повним ходом. Кожна нова війна, яка відбувається на зламі епох, історичних періодів відрізняється від попередніх. Не дарма кажуть, що генерал, який готується до минулої війни – приречений на поразку.

Так склалося, що в цій війні інформаційна зброя перестала бути допоміжною. Вона стала однією з основних. Брехня для виправдання агресії використовувалася завжди, проте цього разу вона використовується принципово по-новому – Кремль веде війну і при цьому каже, що не робить цього.

Рівноцінно відповісти на інформаційну війну ми не можемо, тим більше, що це потрібно робити, в тому числі, на території ворога. Такої можливості ми позбавлені. Нам хоч би в Україні наслідки «кисельовщини» побороти. Вкотре наша земля стала полем бою.

Один лиш момент можна вважати більш-менш позитивним – воно змістилося на схід, не проходить по Дніпру чи неподалік і не проходить поки що по всій території України. Чи зміщуватиметься воно західніше вже залежить від нас.