Дуже важко писати про те, чого не існує. Про невидимий у правовому сенсі фантом, який хтось назвав "референдумом", а по суті який є огидною авантюрою.

Це дійство є соромом Луганщини, яка перетворилась на пустелю, з якої зникло все живе, все мисляче, все духовно насичене.

Важко скласти у логічну послідовність думки, які торкаються чогось мерзенного і нелогічного, образливого і в той же час дуже трагічного. Трагічного для долі мешканців Донбасу, українців і просто адекватних людей, які потрапили в заручники до домінуючої маси "шарікових". Зараз той час, коли не виходить стримувати емоції і не давати прямих оцінок. Бо йдеться не про "референдум", не тільки про загрозу цілісності країни і долю українців на Сході України.

Мова про те, які аномалії мали відбутись у суспільстві, щоб назовні вихлюпнулась така неймовірна маса аморальної, безпринципної і при цьому войовничої багнюки.

Соромно жити в середовищі тих, хто голосує галочкою у роздрукованих на ксероксі "бюлетенях", в той час як на українського активіста в центрі Луганська одягають намордник, б’ють палицею і примушують повзати по асфальту. Соромно і жахливо.

Огидно йти вулицями повз «виборчих дільниць» і бачити бабць, яким держава платить пенсії, а вони намагаються своїм голосом знищити цю державу. Їх не можна виправдати, списати їхню поведінку на хвороби віку, бо вони, сповзаючи в могильну яму, безвідповідально і егоїстично тягнуть туди і своїх онуків.

Хто всі ці 23 роки незалежності моєї країни мав охороняти мене?

Міліціонер, який хоче віддати мою землю Росії, бо там у нього буде більша зарплатня. Той міліціонер, який навчає всіх охочих користуватись розданим під паспорт автоматом, допускає знущання над національними символами і навіть не фіксує злочини проти громадян. Той самий міліціонер, задля утримання якого я 15 років плачу податки.

11 травня в Луганську «дільниці» відкрились о восьмій ранку. «Дільниці» працювали не всі, попри офіційні погрози так званого "народного губернатора", які він розіслав всім керівникам навчальних закладів. Але сепаратистам і не потрібні були всі дільниці. Охочі проголосувати могли це зробити де завгодно і по скільки завгодно разів.

Першими до урн пішли як завжди зігнані з заводів, що належать місцевим представникам Партії регіонів, шевченківські "німі". А також ті самі бабці. Спочатку здавалось, що людей навіть багато, але за годину натовп почав вщухати. По обіді дільниці були майже порожні. Як і передбачалось, оголошена так званою «виборчою комісією» явка була під 80 відсотків.

Передбачалось, щоправда, не луганчанами, а в перехоплених СБУ розмовах між російським Балашовим і сепаратистами. Сепаратисти могли ослухатись порад Путіна перенести "референдум", але чітким телефонним вказівкам російського шовініста залишились вірними.

Внутрішнє радіо, через яке спілкуються сепаратисти, насичене радісними привітаннями. Ще не встигли порахувати голоси, а вже зранку на п’яту годину оголосили мітинг, де має відбутись звітування щодо результатів "референдуму". Нікого не здивує результат цього принизливого для народу Луганщини фарсу, що відбувся під стволами автоматів.

Так само як нікого не здивує реакція на нього світу. Але навіть якщо перекреслити факт цієї події, вигнати сепаратистів, російських диверсантів, вирити глибокий рів між Україною і Росією, куди подіти сором? Як вивітрити це смердюче повітря прийнятих дорослими людьми, громадянами України рішень?

Наступного ранку сепаратисти задумались. А що далі? Обирати власного президента? Чи разом з Донецьком одразу оголосити черговий референдум про вступ до Російської Федерації на правах суб’єкта? Виявилось, що Донецьк не палає подібним бажанням. А що робити з пенсіями?

Виявляється, що ці питання якось у думках виносились до цього за дужки. Ми ж годуємо Україну! Навіщо взагалі про це думати? В крайньому випадку допоможе Путін! Він привезе, він дасть, він заплатить.

Саме такі думки існують в головах так званих сепаратистів. Саме такий рівень відповідальності перед завтрашнім днем у тих, хто вступив у змову зі своєю совістю і переступив поріг «виборчої кабінки». Саме ці люди всі 23 роки агітували, голосували, обирали, а потім жалілись і звинувачували кого завгодно, лише не самих себе.

Вони відверто кажуть про те, що риють могилу Україні. Вони визнають це і в сліпій ейфорії навіть радіють. Саме так вони ховають надії вже оголеного, похованого в бандитизмі Донбасу коли-небудь стати дійсно гідним краєм. Гідним своєї історії, свого потенціалу, врешті-решт самого себе.