Відомо, що найбільші поклади сланцевого газу в Україні припадають на Олеську та Юзівську площі. Перше родовище знаходиться на заході, друге – на сході країни. У 2012-му конкурс на розробку Юзівської площі виграла компанія Shell, а тодішній голова держслужби геології та надр Едуард Ставицький обіцяв, що одна тільки «Юзівка» даватиме 8-10 мільярдів кубів газу на рік.

І це – «за найпесимістичнішими сценаріями». До речі, перший газ звідти мав піти у поточному, 2014 році, але, як бачимо, з видобутком цього виду палива наразі не склалося. Україні не надто пощастило з одним з сусідів, котрий перебив нам усі сланцеві плани. Адже ще у 2013-му, якщо вірити поінформованим джерелам, Путін запланував розчленування України. Безвідносно до того, хто стояв біля її керма.

У теорії про те, що енергетичну незалежність України врятують сланці, є прихильники та противники. Так само є прихильники та противники у теорії про те, що війну з Україною Путін почав саме через газ.

Скоріше за все, причини кремлівської агресії лежать у багатовимірній площині, де газ цілком може виконувати першу скрипку. Я не пропоную займатись конспірологією, наголошу лише на трьох фактах: 1. на Юзівській площині є сланці, 2. на Юзівській площині іде війна, 3. війна і розробка родовищ несумісні. Висновки робіть самі.

«Сланцевим скептикам» хотілось би нагадати слова відомого американського політика і колишнього директора ЦРУ Джона Дейча. Він назвав видобуток сланцевого газу найважливішою подією в енергобізнесі за останні 50 років.

Так склалося, що поняття «сланцевої революції» пов`язане насамперед зі Сполученими Штатами – у 2009 році ця країна вперше обігнала Росію за видобутком даного виду палива. Для США видобуток сланцевого газу став гарантією власної енергетичної безпеки – про це у тому таки 2009-му заявила адміністрація Білого дому.

Україна натомість надто довго збиралася з думками. Коли ж – у добу Януковича – почала ці думки мляво пережовувати, Росія зреагувала миттєво та гостро. В інформаційний простір України закинули гігабайти інформації про те, яким небезпечним, екологічно шкідливим та фінансово невигідним може стати видобуток сланцевого газу.

Плюс очільники РФ постійно розігрували карту «нікчемності» української ГТС, одночасно з цим наполягаючи то на її довгостроковій оренді, то на придбанні у повну власність. (Свого часу подібний план було реалізовано із «Белтрансгазом», акції якого «Газпром» планомірно скуповував протягом 2007-2011 років, аж поки не став фактичним власником підприємства).

А тим часом європейські країни почали грати у популярний (особливо зараз!) флеш-моб: «скинь газпромівське ярмо». Першою ластівкою стала Хорватія: 60% свого попиту у природному газі ця країна забезпечує за рахунок власного видобутку, решту на її терени з 1 січня 2011 року імпортує італійська компанія ENI.

Коли у 2010-му контракт із Газпромом добіг кінця, поновлювати його Хорватія не стала. Аналітики ринку зазначають, що ця країна навряд чи повернеться до співпраці з Росією, оскільки планує будувати власний термінал скрапленого природного газу. Що стосується Італії, то вона вже має плавучий термінал в районі Неаполя, і, згідно повідомлень, «нарощує свій портфель контрактів».  

Слідом за Хорватією відмовитись від російського газу має намір і Болгарія. Керівництво країни заявляє, що це буде зроблено протягом двох-трьох років – як тільки паливо з Росії вдасться замінити власним продуктом, а також сланцевим газом і газом, імпортованим з Туреччини. Крім того, Болгарія збирається будувати газогін до Туреччини, яким до країни надходитиме 1 мільярд кубометрів азербайджанського газу.

Уникнути додаткових закупівель російського палива планує і Фінляндія – за рахунок розвитку атомної енергетики. Тамтешні очільники називають таку програму «амбіційною» і підкреслюють, що Фінляндія не зацікавлена у підключенні до газової інфраструктури, котру Росія хоче розбудовувати у Карелії та Мурманській області.  

Перелік подібних прикладів можна продовжувати, але мова зараз не про те, як європейські країни мріють позбавити безрозмірної влади російського монополіста. Мова про те, куди й чому спрямовує свій удар Путін. Вугільна промисловість палаючого у війні Донбасу його цікавить мало, а от перспективний сланцевий газ – цікавить безумовно. 

Потрібна Путіну і перманентна дестабілізація ситуації в Україні, а також використання Донеччини та Луганщини як стартового майданчику для виходу у регіони, де розміщені стратегічно важливі об’єкти, і передусім – об’єкти ВПК. Експерти давно звернули увагу на те, як накладається мапа «гарячих точок» Сходу на мапу розміщення оборонних підприємств.  

Мова в першу чергу йде про Запоріжжя. Плацдарм для проникнення у місто знаходиться у сусідньому Донбасі. Ще в квітні цього року в Запоріжжі була помічена бойова техніка сепаратистів. А місто це, між іншим, має серед своїх візитних карток «Мотор Січ» плюс ДП «Івченко-Прогрес», що виробляє двигуни для бойових літаків.

Ще один регіон, котрий має у сусідах неспокійний Донбас – безумовно, Дніпропетровщина. Наразі там, слава богу, спокійно, всі спроби насадити сепаратизм «Дніпр» благополучно відбив, чим зберіг у себе мир, а також знамениті на всю країну (і за її межами) ДКБ «Південне» і ВО «Південмаш».

Межує з Донбасом (а також і з Росією) і Харків. Політичну обстановку у цьому місті детально змальовувати, думаю, потреби нема. При цьому Харків – це не лише зручний шлях для російських танків на Суми, Чернігів та Київ; Харків – це також орієнтований на космічну галузь (і це лише одна з його чисельних спеціалізацій) місцевий завод «Хартрон».

Нарешті, не забуваймо й про Миколаїв з його трьома суднобудівними заводами та найбільшим в СНД розробником та виробником суднових газотурбінних двигунів – підприємством «Зоря» – «Машпроект». Сам по собі Миколаїв не додає головного болю центральній владі в Києві, але регіон сусідить з Одещиною, де прояви сепаратизму набули у першій половині цього року досить гострих форм.

З усього вищесказаного очевидним є одне: Путіну ніколи не був потрібен самий лише Крим. Півострів лише відіграв роль полігону, на якому випробовували сценарій розпалення сепаратистських настроїв, вкидання ідеї референдуму та наступної легалізації анексії за кримським варіантом.

Як далеко сягає путінська програма-максимум, знати достеменно може тільки сам безумний правитель Кремля. А от у програму-мінімум, безперечно, входить руйнація або загарбання усіх українських благ – від природного газу, захованого у наших надрах, до оборонних абощо підприємств.

Про те, чому в цьому переліку саме сланцевому газу відведена особлива номінація, я говорив на початку. Це мав би бути той ресурс, котрий відірвав Україну від газпромівської труби. Чи, принаймні, започаткував би такий підрив. А знаменита російська «труба» є тим єдиним пряником (і той єдиним батогом), котрим «країна-бензоколонка» (як назвав Росію сенатор Маккейн) підтримує режим загальноєвропейської слухняності.

26 серпня у Мінську відбудеться тристороння зустріч між Україною, «євразійською трійкою» (Росією, Білоруссю та Казахстаном) та представниками Євросоюзу. Заступник голови президентської адміністрації Валерій Чалий натякає на те, що ця зустріч покладе початок написанню «дорожної карти» миру. Фінал перемовин спрогнозувати складно, але надію на їхню результативність плекати слід.

Тим паче, що наші західні партнери зацікавлені в припиненні вогню на Сході не менше України. Євросоюз і Сполучені Штати мають нам допомогти у війні з РФ, і питання енергобезпеки буде розв’язано не лише для України, а і для країн ЄС. Із власним паливом Україна відкриє для себе нові обрії. Але відрізати перспективи на майбутнє важливо для того, хто чинить замах на сьогодення. Саме так, власне, і чинить Росія. Завадити їй – задача цивілізованого світу.