Довга політологічна штудія в двох частинах із епілогом

Частина перша, концептуальна

Україна більшу частину свого існування була звичайною пострадянською країною, як би не намагались нас показувати лідером демократії в регіоні, чи там, місцем народження нового державного ладу. Всі 23 роки, що минули від заснування країни, ми були абсолютно типовою ex-РСР, в якій дбайливо зберігався політичний лад пізнього Радянського Союзу.

Називається такий лад олігополією, і він є закономірним результатом ломки державного капіталізму (так правильно називається політичний лад СРСР), в якому на уламках великого монстра утворюється ряд структур, зав'язаних на представників влади, здатних перерозподілити і забезпечити приватизування матеріального фонду державної корпорації за безцінь. Однак навіть така безцінь була недоступна ані для щойно народженого бізнесу, ані для іноземних інвесторів. Вона була доступна або для людей, які мали в розпорядженні великі обсяги грошей (а це - або номенклатура, або кримінал), або мали доступ до отих самих владних представників, які мали можливість вивести майно держкорпорації по сірій схемі.

У нас перемогла друга модель, із приватизацією "по знайомству". Трохи відступаючи від теми, зауважимо, що відверто кримінальна приватизація у нас теж відбувалась, але тільки в двох регіонах - в Криму та в Донбасі. Однак обидві в результаті породили олігархів, які сконцентрували у себе найбільший обсяг власності, і таким чином виникла олігополія - система, при якій країна керується консенсусом найбільших власників та фінансових магнатів, які мають свою "долю" у владі.

Тепер треба розуміти, що олігарх не може існувати без цієї "долі". По-перше, сама його власність є умовною - вона отримана не в результаті законної угоди, а в результаті "сірої схеми", яку в будь-який момент можна опротестувати. По-друге, левову частку своїх прибутків він отримує не за рахунок комерційної діяльності, а за рахунок державної підтримки в тій чи іншій формі. Це можуть бути дотації, особливі закони, прийняті для забезпечення тепличного режиму, списання боргів і навіть статус державної монополії. Без цього, а надто в умовах реальної ринкової економіки наш олігарх вижити не може. В цьому пересвідчився колись один із найвпливовіших олігархів країни - Рінат Ахмєтов. В часи своєї фінансової могутності він відчув в собі сили для виходу на іноземні ринки, і купив з цією метою виробництво в США. Результат був плачевний: він не тільки не окупив покупку, а ще й мало не отримав повістку в американський суд за численні порушення. Кому цікаво, можете самі глянути матеріали по компанії United Coal - бо розповідь про це виходить далеко за рамки даної статті. По-третє, свої статки олігарх збільшує не за рахунок розширення або модернізації виробництва, чи організації цілковито нових ліній продукції - а за рахунок рейдерських чи фінансових атак на вже існуючу і створену кимось власність. Для цього теж необхідний владний і судовий "ресурс".

Таким чином, олігарху життєво потрібен прямий доступ до влади із можливістю все "порішати" за допомогою телефонного дзвінка потрібній людині, а при потребі "пробити" судове рішення. Це питання його фізичного виживання і захисту активів від сородичів. Не випадково в нашому політикумі систематично піднімається питання про законодавче закріплення результатів "первинного накопичення", але із такою ж систематичністю провалюється, через постійні сподівання олігархів схарчити і розкулачити одне одного, і уявлення, що ось-ось, випаде шанс...

Ну от цей шанс в результаті й випав Віктору Януковичу, від чого вовками завили не тільки прості люди, а й олігархи, які зненацька виявили, що їх мають за "консерву". І винна в цьому була зовсім не "непоступлива" Юлія Тимошенко, а самі олігархи, які свідомо вирішили - пропозиція відходу від прямого доступу до влади для них неприйнятна. Вони готові були йти на будь-які домовленості, окрім цієї.

Адже як тільки олігархи втратять доступ до влади, зникне і місце в списку "Форбс", і "десятки тисяч працюючих", і комерційний успіх, і навіть потенціал для розвитку їх бізнесу (як нам уже відомо, конкуренція для них смертельна). А ще є українська економіка, для якої відсторонення олігархів від прямого доступу до владних важелів - це питання фізичного виживання. Бо саме величезні неповороткі монополії блокують розвиток малого і середнього бізнесу, який міг би стати становим хребтом нової української економіки.

І да, це вибір між двома моделями. Одна із них - латиноамериканська (а до того - португальска). Інша - європейська.

Частина друга, партбудівнича

Перш ніж поговорити про те, чому Тимошенко зараз, під час війни, чомусь зосередилась на партійному будівництві, я хотів би зробити невеличкий відступ, і поговорити про ігри.

Загальновідомо, що в політиці існує два типи ігор - "коротка" і "довга". Коротка ведеться на протязі однієї - максимум двох - виборчих кампаній, і закінчується в той момент, коли оголошують остаточні результати виборів. Довга може тягтись на протязі років. Більшість політичних партій (як і політиків) в Україні звикли вести "коротку" гру, по максимуму використовуючи кон'юнктуру політичного простору. За цим самим принципом будується як сама їх кампанія, так і список, в який включаються люди, наявність яких може принести певний "зиск".

Яскравим прикладом успішної "короткої" гри може слугувати президентська кампанія Петра Порошенка, побудована на тому, що народ в своїй масі не розумів, що війна - надовго, і вона не може бути зупинена простим голосуванням. І нинішня передвиборча кампанія Ляшка, яка будується навколо ефектних акцій на передовій. Обидві ці кампанії не виходять за межі дискурсу оцих, конкретно взятих, виборів 2014 року. Наступного року навіть ніхто не згадає, що Ляшко десь там когось арештував, а Порошенко обіцяв принести мир вже сьогодні.

Взагалі, "довгих" ігор наш політикум не знає. Виключенням може слугувати тільки довгочасна кампанія, спрямована на витиснення Тимошенко з високої політики. Стартувала вона в 2005 році, і продовжується по сьогодні. Успішність її можна оцінити на практиці: антирейтинг для Юлі накачали такий, що його не мав, либонь, і Голдстейн з оруеллівського "1984".

І цьому є причина. Для "довгої кампанії" необхідна консолідована політична сила, або блок (явний чи неявний - це не суть важливо). Вона повинна мати чітке керівництво, єдину стратегію, мотивацію кожного окремо взятого гравця, а головне - вона має бути контрольованою. Щоб в критичний момент кусок партії не взяв, і від'їхав в сторону більш солодких пропозицій. У випадку кампанії проти Тимошенко ця консолідація продиктована суворою необхідністю, тому що вона - ворог. А під час війни проти єдиного ворога в одному ліжку можуть опинитись навіть прямі політичні вороги.

А от для окремо узятого політика "довга гра" майже неможлива. Тому що в нашій країні політичних сил як таких, нема. У нас навіть партій нема. А отже, йому просто немає на кого опертись в такій довгій кампанії. Це, до речі, одна із причин, чому за 23 роки у нас не відбулось ніяких реформ. Щоб їх здійснити, необхідно грати "довгу гру", і крок за кроком виводити країну з тієї ями, куди її цілеспрямовано втоптували.

Давайте розглянемо анатомію типової української політичної партії. Вона складається із трьох нерівномірних груп, які утворюють пірамідальну структуру. Найнижчою є рядові члени партії. Вони платять внески, з них рекрутуються активісти, прапороносці, мітингарі тощо, і теоретично мають складати "ядро", навколо якого концентрується електорат. Вище стоїть прошарок "професіоналів". Це середня ланка керівництва партії, політологи, аналітики, працівники прес-служб. Частина із них колись була рядовими, які пробились завдяки партійній роботі, але більша частина їх - люди, які прийшли в політику на професійній, а не ідейній основі. Нарешті, третя група - вище керівництво. Це безпосередньо лідер партії, Політична Рада та депутати. Приблизно так і виглядає будь-яка, підкреслю, БУДЬ-ЯКА, політична партія.

Якщо перша і друга групи за своєю структурою нічим не відрізняються від структури корпорації чи фірми, то третій прошарок - найцікавіший. Він складається з лоббістських груп, які конкурують за вплив на лідера партії та методом консенсуса визначають партійну політику. Лідер виступає арбітром в цьому консенсусі, формуючи порядок денний так, щоб всі лоббістські групи були задоволені, і розподіляє квоти в середній ланці, які заповнюють представники тієї чи іншої групи. Часто лоббістські групи за собою приводять і виборців, за допомогою адмінресурсу. Схоже на олігополістичну систему чи не так? А все логічно: мікрокосм завжди повторює макрокосм.

Відповідно, для політика смертельно небезпечно планувати щось всупереч консенсусу цих груп, адже одне необережне рішення - і група виокремиться, і піде "тушками" до більш зговірливого лідера, який погодиться просувати її інтереси. В результаті політик не має ефективного контролю за своїм списком, і навіть не владний над власною партією.

"Батьківщина" не сильно відрізнялась від цієї моделі, за винятком того, що Тимошенко мала опору на власного виборця, а відтак була значно менш залежною від диктату лоббістських груп - які в будь-який момент могли "відчалити", забравши із собою кусок середньої ланки, і чільний шматок електорату. Тому вона могла собі дозволити приймати "непопулярні" рішення, які протирічили інтересам тих, чи інших лоббі. Однак ув'язнення Юлії Тимошенко і політичне переслідування партії "Батьківщина" в часи Януковича зумовили необхідність все-таки допустити оцей самий диктат лоббістських груп, адже тільки так партія могла вижити - якщо її прикриє хтось могутній, а задарма таке ніхто робити не буде. Ось звідки з'явилась, наприклад, "група Порошенка" в фракції "Батьківщина".

Тепер же перед "Батьківщиною" стоїть простенький вибір: або продовжувати своє перетворення на "консенсусну" партію, із лідером, який слабко контролює як парламентську фракцію, так і власне партію. Або знову повертатись до джерел, і будувати опору не на лоббістські групи, а на "свого" виборця, який голосує не тому, що так сказав керівник заводу чи сільгоспу, а тому, що підтримує політику партії і лідера цієї партії.

І ось тут все залежить від того, яку гру хоче зіграти Юлія Тимошенко. Якщо "коротку" - тобто, лише попасти в парламент і мати там "стільки-то" штиків - їй необхідно уже зараз розподіляти квоти. А ось якщо "довгу" - тоді будь-які квоти протипоказані. Більше того, я смію стверджувати, що виживання "Батьківщини" як партії, а Юлії Тимошенко - як лідера - залежить від того, наскільки контрольованою і міцною буде її фракція в новому парламенті. Якщо вона проведе навіть маленьку, але повністю контрольовану, групу депутатів, яка стане не "розплідником тушок", а навпаки, буде генератором законодавчих ідей - вона й забезпечить собі політичне відродження. А скільки буде "штиків" в тій фракції - не суть важливо.

Зрозуміло, що при такій стратегії їй не варто претендувати на пост прем'єр-міністра - ось чому вона прийняла рішення просувати Арсенія Яценюка.

Можливо, в її рамках доведеться піти і на поділ партії, щоб максимізувати контрольованість своєї фракції і піти від необхідності балансувати квоти, і навіть змиритись із суттєвим зменшенням рейтингів.

Але як ми знаємо, рейтинги суттєві тільки при "короткій" грі. А Юлія Тимошенко вже вдруге в своєму житті розпочинає "довгу гру".

До речі, на місці аналітиків я б зауважив, що весь цей час вона далеко не мовчала. Вона дала ряд заяв, в кожній з яких містився певний ключовий месидж. Не погребуйте, перечитайте. Буде гаряче (с).

Епілог (емоційний)

Наостанок я хотів би сказати, в чому на мою думку, полягає отой "останній шанс Тимошенко", про який в унісон говорять практично всі політологи.

Пам'ятаєте далекий 2001 рік, коли Юлія Тимошенко вперше загриміла за грати? Це знають всі. Однак мало хто знає, що Кучма тоді дав Тимошенко "останній шанс", запросивши її на горнятко чаю. Все було просто. Достатньо було повторити події 1998 року, коли Юлія Тимошенко відмовилась від політичних амбіцій і стала тимчасовим союзником Кучми, і проти неї тут же була б закрита справа, і всі її активи знову повернулись би до неї. Більше того, вона б стала "улюбленою дочкою" всевладного тоді українського президента.

Здайся. Змирись. Сідай в куточок, і колись тобі буде дозволено зайняти якусь посаду. Не найвищу, зате хлібну. А будеш себе добре вести, може й станеш наступницею. Головне: визнай, що твій номер тридцятий, а всім в країні розпоряджається "зоряна палата" із списку "Форбс".

Ми знаємо відповідь, яку дала Юлія Тимошенко тоді. Ми знаємо, яку відповідь вона дала на таку саму пропозицію в 2005 році.

Ба навіть більше, в 2011 році їй теж була зроблена така сама пропозиція. Юлії Тимошенко явно не тільки давалась можливість зберегти себе в політиці при Вікторі Януковичі, а й оперативно відкривались "зелені коридори" для виїзду в найбільш критичні моменти не лише під час судового процесу, а й уже під час ув'язнення. Це яскраво видно, якщо проаналізувати ті події (про які всі, давайте чесно зізнаємось, порядком забули). І кожного разу це був "останній шанс".

А ставки тоді були набагато вищі, тому що на кону стояло саме життя Юлії Тимошенко.

І зараз їй знову пропонують покинути цю "дурну сварку", і знову врости в олігополію, яка знову починає нарощувати жирок. Значно простіше знову сісти за стіл, і в тиші кабінетів розписувати пульку, із обопільною вигодою, гарантіями і чергою до владного крісла. А головне: свобода від наслідків. Адже в нашому політикумі давно заведено, що відповідальності за свої помилки, провали і обмани політики не несуть. Виключенням була хіба що Тимошенко, яка несла відповідальність за кожнісіньке своє рішення. Юлі не прощалось (і не прощається) жодної дрібнички, за все вона розплачувалась повною мірою.

Посадами. Рейтингами. Свободою. Тепер уже і здоров'ям.

Знову "останній шанс", як і протягом останніх десяти років...

Достатньо просто завітати на горнятко чаю, як в старі добрі часи.

Як думаєте, яка буде відповідь Юлії Тимошенко?