Я колись не любила Україну. Не знала, за що мені так не пощастило народитися в цій розхристаній державі, де все могло бути краще, а насправді тільки гірше.

А за що її любити? За злочинну владу? За бідність? За корупцію? За погану медицину? За бидло на вулицях? Чи за брудні міста? Кажуть, що вона красива. Чим вона красива? Напівпокинутими селами, в яких люди хапаються за голову, бо не знають за що купити хліба завтра? Може, трохи гарних місць в ній і є, але ж це поодинокі шматки землі.

Я мріяла, що таки вивчу ідеально англійську і поїду жити кудись в красиву, дійсно європейську, країну, де все, як у людей, де автобуси ходять за розкладом, а ДАІшники і викладачі не беруть хабарів. Я уявляла, як питиму щоранку каву з круасанами десь в Парижі і забуду, що на карті існує така от собі Україна, де я мала нещастя народитися.

А потім прийшла зима 2014-го і щось в мені перевернулося. Я немов прозріла. Я стояла вночі на морозі в центрі Києва, давилася сльозогінним газом, який пускала в обличчя моя міліція, і в якийсь момент зрозуміла, що усім серцем люблю цю розхристану державу. Люблю, бо вона найкраща у світі, бо в ній живуть люди з хоробрими серцями і світлими очима. Я зрозуміла, що готова за неї віддати життя. І мені зовсім не було страшно. Бо я її полюбила так, як люблять усього один раз і назавжди.

Прийшло чітке усвідомлення, що Україна – це така собі молода дівчинка з великими проблемами. Дівчинка, яку в школі дуже ображали, затискали в куток і знущалися, обзивали поганими словами, чіпляли на неї різні ярлики, а вона терпіла і мовчала. І нормальні люди не хотіли дружити з цією дівчинкою, бо вона бідна, бо замурзана і тато з мамою у неї алкоголіки. І коли її питали, як звати, то було дуже соромно казать, що "Україна", бо це як клеймо, одразу негативні асоціації і неприязнь. І отак жила вона 22 роки ця дівчинка, ніким не любима.

Але всі історії повинні мати щасливий кінець. В України нарешті з'явився той, хто розгледів у ній красу, з'явився той, для кого вона стала єдиною і неповторною. В України нарешті з'явився її народ. Народ, який довго-довго спав, але таки прокинувся і відчайдушно почав їй доводити, що вона найкраща в світі, що він готовий вийти і захищати її перед ворогом, що любов до неї можна сміливо порівняти з любов'ю дитини до матері.

В моїй Україні зараз війна. І коли я думаю про те, що не дай бог вона не закінчиться так швидко, як би нам усім того хотілося, то в мене не виникає думки тікати з цієї розхристаної держави кудись в красиві країни Європи, щоб давитися там кавою і круасаном. В мене виникає думка, що треба вчитися не боятися крові, уміти перев'язувати рани і бути готовою до того, що в один момент доведеться покинути свою зону комфорту і піти в зону АТО.

І я знаю, що таких як я - мільйони. Таких, які усіма клітинками тіла люблять свою землю і готові покинути все що мають, аби захистити її.

Я не знаю, хто і за яким принципом розподіляє місця народження на планеті Земля, але я щаслива, що народилася у цій найкращій у світі країні. І хоч вона покищо все одно залишається розхристаною і замурзаною, я впевнена, що моє покоління зробить все для того, щоб одного дня вона виглядала гідно!

З Днем Народження, моя хороша! Ми з тобою майже ровесниці, ти трохи незалежна-молодша, але я хочу тобі сказати, що пишаюся тим, що я українка, тішуся тим, що розмовляю такою красивою мовою і безмежно щаслива з того, що мене оточують українці – найкращі люди планети Земля!

І знай, моя Україно, тебе є за що любити!