Ну добре хоча б поезія, поезія принаймні діє як знеболювальне. А чого варта журналістика? Чого варте документування всіх цих жахіть? Чого вартий щоденний пошук позитиву серед цієї всієї гарі, сірого диму, запаху страху і смерті? Пошук романтики серед окопів, пошук гарячих очей серед зігнутих спин усіх, хто живе під мінометним обстрілом.

Як може допомогти правда? І що таке взагалі правда? там, бігаючи між лініями фронту, прибігаючи на звуки градів – ти як ніколи розумієш, що правда тут точно у кожного своя і спробуй хоча б когось переконати в існуванні ще якоїсь навіть ні не правди – точки зору – прокленуть.

Чого взагалі варті факти? Чи можуть вони бодай когось врятувати? Якби ти не ліз зі шкіри – ці факти демонструвати. Що можна говорити про факти взагалі, коли в твого друга врізається осколок, прошиваючи його внутрішні органи, доходячи до його серця?

У цей момент ти розумієш, що нічого гіршого на цій війні статися просто не могло, поза нею так, але на цій війні сталось власне найгірше. Що може тепер мені сказати журналістика? Яка правда мені тепер допоможе? Яка заспокоїть? Як з допомогою слів висловити тепер усе, від чого болить моє серце? Як взагалі далі говорити про об'єктивність? Як взагалі далі про все це говорити? І хто буде слухати?

Ми так часто сперечались про наше місце у всьому цьому. Коли ти волонтерив, я відмовлялась поширювати всі твої статуси з твоїм картковим рахунком, "я ж журналіст, ти маєш розуміти, справа в об'єктивності".

Ми сперечались – возити каски чи брати автомат до рук, фотографувати, чи возити каски, активіст чи журналіст, про те, що буде корисним. У свій останній місяць ти встигав усе це.

Але війна така штука. Чим далі, тим більше засмоктує. Спочатку ти їдеш туди, де безпечно, знайомишся з тими, хто стоїть в тилу, далі їх відправляють ближче, і ближче, вони дзвонять і розповідають, ти їдеш за ними – ближче і ближче, ближче і ближче. Далі ти можеш навіть не помітити, як вночі опинишся десь на нейтральній території між двох вогнів забираючи поранених, бо як можна не поїхати? (так було з тобою в Сабівці).

Мало хто вистрибує, більшість залишається, більшість знайомиться з людьми, починає відчувати їхню біль, розділяти з ними їхні страхи, ділити з ними їжу і надії, бере в руки цю холодну безжальну зброю, аби захищати їх, лише думаючи, що їх захищає, лише вірячи, що вони насправді потребують цього захисту.

Нам всім під 30-ть. Декому щоправда немає і 20-ти. Більшість з нас із заходу, дехто втім з Луганська. Ми всі бачили смертей на все подальше життя. Мені вони часом приходять у сни. Але я ще нічого. Хлопці поховали вже скільки своїх, що я дивуюсь, як вони ще нормально розмовляють, слідкую за їхніми рухами, намагаюсь вгледіти відмінності, тримаю їх за руки, заглядаю в очі, звісно вони нічого не кажуть. Що тут говорити, що можна про все це сказати словами?

Вони постаріли. У свої під тридцять і за двадцять. Ліве око виглядає старішим за праве, зморшки від прицілу. Тепер ми все частіше говоримо про смерть, про те, як би нам хотілось померти, чи потрібні якісь ритуали, в чому варто нас поховати. Ніхто ні на кого більше не шикає, не каже: що ти таке говориш. Всі сміються і вигадують якісь божевільні способи поховань.

Ми всі не заслужили на це. Ми всі б мали вже звикнути до цього. Звикнути до болі. Виробити якісь правила поведінки. І треба нарешті навчитись писати нормальні некрологи. Поки є кому.

Ну хіба для цього б і знадобилась журналістика. Але як знайти слова?

Знаєш, корисніше було як ти возити каски і бронижилети, або піти в медсестри. Корисніше було б будь що. Лише не говорити, бо що тут взагалі ще можна сказати? Як описати твою усмішку, якої ми більше ніколи не побачимо.