Кандидат від Партії регіонів по округу № 149 Олексій Лелюк судиться із пресою. Нещодавно він подав судові позови на Полтавську редакцію «Газети по-українськи» та обласну газету «Полтавська думка» через публікації, які критично висвітлювали його діяльність.

Так, зокрема, в інтерв’ю на сайті gazeta.ua, представник Комітету виборців України Віталій Токовий розповідав, як Лелюк роздавав своїм виборцям цукерки і борошно, причому з маркуванням Держрезерву, який він очолює. В іншій статті, яку «Полтавська думка» передрукувала з блогів видання «Корреспондент», автор аналізував майже безплідний депутатський період роботи «регіонала». В обох статтях наводилися приклади застосування адмінресурсу.   

Невідомо,що саме так обурило кандидата, але «Полтавській думці» він навіть грозився закриттям на період виборчої кампанії. Потім передумав і змінив свої позовні вимоги. До речі, суд над цією газетою уже відбувся. Суддя Октябрського райсуду м.Полтави Троцька разом із позивачем можуть розділити Шнобелівську премію в галузі права. Згідно їхньої позиції поширення будь-якої негативної інформації про кандидата в народні депутати є порушенням Закону. Новела! Виявляється, Партії регіонів, щоб ввести цензуру, треба було лише звернутись до полтавського суду. А ви все про Конституцію, 300 голосів…

Редакцію «Полтавської думки» визнали винною і зробили попередження. Причому суд постановив визнати недійсними відомості про кандидата, які містилися у статті «Чому не можна голосувати за депутата трьох скликань Лелюка?». А як же сайт Верховної ради, з якого автор тої статті почерпнув мало не всі відомості для своєї публікації? Хіба брехня, що за 8 років перебування в парламенті він подав лише 4 депутатські запити? Хіба брехня, що понад рік він суміщав посади голови Держрезерву і народного депутата, отримуючи від держави дві зарплати? Якщо це брехня, то чому б панові Лелюку не подати в суд на Литвина, чи апарат Верховної ради? Так сказати, «за поширення неправдивих відомостей».

Звісно, Лелюк – не ідіот. Він знає, що це правда, як і інші факти, викладені у оскаржуваних ним статтях. Тому і не став вимагати спростування, як зазвичай роблять у таких випадках, а просто – «визнати недійсним». Таке формулювання не примушує нічого доводити, натомість його можна сміливо втюхати електорату у вигляді передвиборчої локшини. Молодець, знайшов вихід!

Соромно за таких кандидатів. Замість того, аби проводити суспільні дискусії, пропонувати свої ідеї розвитку України, вони намагаються придушити і так не повну свободу слова.    

У наступній статті я розповім подробиці суду «регіонала» над «Газетою по-українськи».