Український народ, приспаний обіцянками президента про мир на Донбасі, поступово повертається в реальність. Логіка речей підказує, що війна на Донбасі буде продовжуватися, бо апетити кремлівського карлика Путіна та його бандитів не задоволені і лише зростають, на фоні слабкості керівництва України.

«Закони про особливий статус Донбасу буде скасовано. Бойовики відкинули можливість діалогу», – про це 4 листопада заявив президент на засіданні РНБО. Хоча ще півтора місяці тому він був ініціатором їх прийняття і зробив все, щоб вони були проголосовані. А приймався закон про особливий статус районів Донбасу практично за ідентичним сценарієм ухвалення сумнозвісних законів від 16 січня.

Єдиною фракцією в парламенті, яка в повному складі не голосувала за ганебні закони, була фракція ВО «Свобода». Ми попереджали, що такі ініціативи є зрадою національних інтересів і принесуть лише шкоду. Та нас не послухали. Як показав час ми були праві. Тільки для чого ж тоді було потрібно так наполегливо проштовхувати закони, які вже через півтора місяця президент просить відмінити?

Ухвалений з ініціативи президента закон про особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей передбачав фінансування окупованих російськими бойовиками територій із державного бюджету України. Це означає, що звичайні українці мали б утримувати бандитів і вбивць зі своїх власних кишень. І 5 листопада глава Кабміну Арсеній Яценюк підтвердив, що Україна й надалі безкоштовно постачатиме газ та електроенергію на окуповані території. А російські окупанти потім будуть розповідати, що завдяки їм на окупованих землях настав рай, адже тепер за комунальні послуги платити не потрібно. За все заплатить Україна, громадян якої вони систематично розстрілюють.

В останні дні ситуація на Донбасі погіршується. Скориставшись перемир’ям, бойовики наростили людські та збройні ресурси, отримали серйозну підмогу від Росії, провели місцеві «вибори». Поки президент щодня говорив про мир, бойовики регулярно по десятки разів обстрілювали блокпости наших військових. Окрім того, своїми постійними заявами про необхідність проведення місцевих виборів на Донбасі, президент фактично і спровокував ці вибори. Але вони вже були проведені під егідою російських окупантів.

Терористи і окупанти ніколи не оцінять жодного жесту доброї волі. Гратися з ними в дипломатичні ігри, дискутувати за круглими столами в час, коли щодня на лінії фронту гинуть кращі сини українського народу – це відкрито здавати інтереси держави. З бандитами вести перемови потрібно тільки про капітуляцію.

В умовах відкритого вторгнення іноземної держави на територію суверенної держави потрібно називати речі своїми іменами. На сході не АТО, а війна. Ми давно вже воюємо з регулярними російськими військами, які періодично відкрито демонструють свою потугу, показово проходячи військовими колонами по Донецьку. Відмова оголошувати воєнний стан лише поглиблює складну ситуацію, бо ніби з одного боку маємо війну, а з іншого АТО. Але ж протистояння з регулярними частинами російської армії уже ніяк не назвеш антитерористичною операцією? Та, схоже, президент боїться взяти на себе обов’язки головнокомандуючого.

У казки про мир вже ніхто не вірить. Особливо солдати, яких щодня накривають російські «Гради», міномети, танки. І допоки йде підкилимний поділ портфелів, формування майбутньої парламентської коаліції, на Донбасі точиться війна, гинуть солдати, у підвалах катують людей, влада вперто ліпить із себе миротворця. Зараз вона дуже нагадує поведінку британського прем’єра Невілла Чемберлена, котрий, повернувшись із Мюнхена після зради Чехословаччини, оголосив британцям: «Я привіз вам мир». А вже 1 вересня 1939 року Гітлер розпочав Другу світову війну і напав на Польщу.

Що нам потрібно для перемоги? По-перше, ввести воєнний стан на Донбасі. По-друге, провести тотальну люстрацію у Міністерстві оборони, адже більша половина генералів не компетентні і не здатні розробляти та проводити як тактичні бойові операції, так і забезпечувати армію матеріальними засобами.

Введення воєнного стану на окупованих територіях вимагає перебудовувати фронт, тил, апарат державного управління, командування Збройними силами. Але це будуть рішучі кроки. Все має працювати для фронту – для перемоги. Поки ж на ці дві складові працює лише український народ, і аж ніяк не влада.

Думаю, для влади настав час визначитися: рішуче захищати Україну всіма методами чи й надалі грати сумнівну роль миротворця?