Я стала багатодітною мамою якось раптово. Довгих сім років тішилася єдиним синочком, перебуваючи у статусі матері-одиначки і оплакуючи гірку жіночу долю. І мріяла про доньку. Навіть не мріяла, а щиро вірила, що матиму гарненьку донечку з великими очиськами. А потім життя, чи то стомившись вислуховувати моє «Ну коли вже...», чи то вирішивши зробити мені подарунок, дало мені не тільки доню. А й ще одного синочка. З цього моменту і почалося моє навчання у школі моїх же  дітей.

Зараз моєму Маркові майже 10, Христі майже 2, а Данилові майже рік. Вони дуже різні. І з самого малечку вони почали мене вчити. Це така собі мамська академія. Усі принципи і педагогічні розмірковування на тему виховання до них абсолютно не застосовуються. Не я їх вчу, а вони дають мені дуже потрібні знання. І якщо я не складаю іспит з їхніх дисциплін, наприклад «Основи терпіння», «Кулінарія», «Основні засади швидкої реакції», «Художній розпис шпалер» тощо, то покарання дуже жорстке.

Отож, діти примусили мене вивчити основи важливих життєвих правил: 

1. СПОРТ – ЗАПОРУКА УСПІХУ! Коли тренер у спортзалі наказав присісти хоча б 20 разів, я посміхнулася. З народження моя Христя звикла, що мамині руки – прекрасний вид транспорту. І присідати та нагинатися я мусила з нею на руках. І вже будучи на 8-му місяці вагітності Данилом, я повинна була стрибати з нею хвилин 40, а то й довше, кожного вечора перед сном. Вона сідала на мій живіт, як на трон, і починалося! 20 разів кажете :) Поки не переслухаємо основний репертуар музичних каналів – ніякого сну! Стрибати треба було по всій кімнаті, бо дитина любила рух. Стояти на місці – ні, ні, ні! Татові руки – ні! Тільки мама. Данило обурювався, як міг, даючи мені зсередини таких стусанів, що здавалося, я проковтнула чудо-бубен. Коли ж народився і він, треба було носити їх обох. Одночасно. Ревнощі, розумієте. Але тепер я спокійно можу носити величезні торби з ринку без будь-якої допомоги :)

2. До речі, поряд із любов’ю до спорту, діти привчили мене любити музику, бо МУЗИКА – ПРЕКРАСНА РІЧ! Але не вся. Христя, до прикладу, засинала під стандартний набір: Rihanna, Maroon 5, Pink, Nickelback… Навіть Лободу любила з її «40º». Данило ж обожнював «Ой піду я на гору крутую!» і «Ляпіса-Трубєцкого». Потім я обох плавно привчала до українських народних пісень, як справжніх бандерівських дітей. Зараз вони обожнюють Дзідзя. І це прекрасно, бо тих кілька хвилин «Павука» дають мені прекрасну можливість дотримуватись правила № 3.

3. ШВИДКО ЗРОБИЛА – ПОТАЛАНИЛО! Це стосується їжі, одягання, прибирання і, зрештою, всього. Не встигла – твої особисті проблеми. Тому за п`ять хвилин, які триває мультфільм, я навчилася застеляти всі ліжка, або пилососити у 4 кімнатах, або ставити варити суп-кашу-пюре-компот, або вмитися-почистити зуби-переодягтися-випити кави. До речі, кава найсмачніша о першій годині ночі. І ще я зрозуміла, що люблю її холодну, зроблену зранку, але випиту по обіді :)

4. ТВОРЧІ НАПЛИВИ НІЧИМ НЕ ПОБОРЕШ! Однозначним доказом є малюнки на шпалерах. Христя дуже любить живопис. Але аркуша паперу їй мало. Тому вона свій талант проявляє всюди: на стінах, дверях, колготках, столах, тарілках, собачці, маминій спині й на Данилові. Якщо заборониш і поставиш у кут, то тут і правило № 5:

5. ГЛУХИХ КУТІВ НЕ БУВАЄ! Останнім часом я була здивована, коли, нашкодивши, Христя сама слухняно пішла в куток. Потім все стало зрозумілим: малювати по шпалерах не можна, зате прикольно пальчиком робити в куточку дірки. Великі. У всьому треба шукати позитив.

6. НАШКОДИВ – ВІДРАЗУ АТАКУЙ! Коли я, доведена до сказу пустощами, гримаю на Христю, вона переходить до активних дій: обнімається і цілується! При чому з такою посмішкою милою, що ну не можна довго на неї сердитись. Оці її жіночі штучки мене і дратують, і милують!

7. ХТО СТАРШИЙ, ТОЙ І СТАРШИЙ! Ситуація така: дитини дві, а ослик на шнурочку — один!  Данило твердо схопив його за коліщатка і не має наміру здавати позиції. Христина тріснула брата по голові. Ні, він впертий, його так просто не проймеш. Тоді моя донечка, зразок жіночої логіки і хитрощів, просто бере порожню картонну коробку, одягає її Данилові на голову і, користуючись його збитістю з пантелику, просто бере осла і гордо йде в іншу кімнату.

8. МОДА – ЦЕ ВАЖЛИВО! Христина у цьому впевнена, тому тривалий період часу ми з чоловіком мусили сидіти вечорами біля комоду і терпляче чекати, поки доця переміряє на нас свій гардероб. Вона з великою зосередженістю брала всі свої трусики і колготки, уважно їх оглядала і натягувала нам на голови, перед цим перевіривши всі резинки, аби нам не тисло. Дбайлива! 

9. ПРИРОДОЗНАВСТВО В 4-МУ КЛАСІ – ЦЕ ІСПИТ НА ЛОГІКУ! Як і сама логіка, математика та іноземна мова. За неповних чотири роки Маркового навчання, я вивела своє правило: аби людина була хороша! Бо сучасна навчальна програма для четвертокласника – це феєричний треш, скомпонований з азів астрономії, анатомії, історії і малювання. Я перестала пити заспокійливе і плакати над кожною контрольною. Бо, як то кажуть, головне, щоб був здоровий :)

10. ДІТИ У БУДЬ-ЯКОМУ ВІЦІ – ДІТИ! Інколи прошу Марка: подивися за малими, я зроблю те й те. Наглядає. Заходжу до кімнати. Христина домальовує Данилові третю брову, а Марко, розкривши рота, всоте дивиться «Барбоскіних». І при цьому дуже ображається на зауваження типу «Я ж тебе просила...». А коли тато приходить з роботи, то Марко разом із молодшими лізе до сумки, чи, бува, цукерка якого нема :)

11. ШЛЯХ ДО СЕРЦЯ ДИТИНИ ЛЕЖИТЬ ЧЕРЕЗ... РОГАЛИКИ! Ніколи не думала, що стоятиму на кухні і випікатиму рогалики. Чи взагалі щось готуватиму. Якось раніше не любила я отого куховаріння. А тепер обожнюю! Бо домашнє вівсяне печиво з цитринкою – найкраще! І ті ж рогалики з повидлом дають мені можливість маніпулювати моїми малими вередунами. Не слухаєшся – ніякої смакоти! І мимоволі розумієш, що домашнє, то таки домашнє. І дітям корисно. 

12. ДИТЯЧА ПОСМІШКА – НАЙКРАЩІ ЛІКИ! Від безсоння, депресії, виснаження. Бо, буває, що до кінця дня я просто помираю морально серед криків, пищання, мультиків, дзвону битого посуду, рвання паперу, розкиданих підгузків, розлитого молока і ще багатьох компонентів. І чекаю вечора, як спасіння. Коли ж воно приходить, нарешті розбавляю недопиту каву гарячою водою, сідаю на кухні і згадую, як гарно посміхаються мої діти.