У мене останнім часом таке постійно: нав'язливе відчуття перебування у двох реальностях водночас.

Одна реальність дуже страшна - це війна, яка ніяк не закінчиться. Їй ми дозволили увійти у наш дім і через те, що багато хто робить вигляд, наче цього не існує, ніяк з хати не виженемо. Я вже не один день розгублено спостерігаю, як наче б то цілком адекватні люди, письменники-поети-митці, ламають списи одне об одного, ображаючи, зневажаючи, підставляючи, лаючи, проклинаючи. Заради чого? Я, напевне, тупа, бо досі не вкурила причини такої агресії... 

І ще одна реальність. Інші ж - може не такі титуловані, не так круто освічені проводять благочинні аукціони, шиють труси, маскхалати, віддають останнє, діляться, чим можуть, тільки, щоб хлопці на фронті були вбрані тепло, тільки, щоб нагодовані були, не замерзали та поверталися живими. І оця вся благочинність робиться так, як має робитися - тихо, спокійно, без галасу, реклами, надриву.

Вчора мені зателефонував Петро із Щастя і сказав, майже жартома: "До речі, дякуємо за книги і за погоду теж. У нас дощ, як у Львові. Плюсова температура. А це ліпше, повір, аніж -18 і мерзнути в окопах".  

До чого цей пост? Я просто хотіла сказати, що дописала свій новий роман. "Крила кольору хмари". І він не про війну, і не про Майдан. Він про Львів, про ангелів і про людей. Паралельні реальності не відпускають.