Плавной поступью входить у наше життя прєдатєльське слово "ніколи".

Одного разу в дитинстві нас узяли на руки й ніжно заколисали, співаючи колискову. І то вже було востаннє, й більше ніколи ми не заснемо на материнських руках під тихий, сповнений любові спів.  

Якось ми склали улюблені іграшки, щоб ніколи ними не гратися. Дивний світ дитячих фантазій раптом став нецікавим.

А колись був останній раз, коли ми, сповнені радості, зістрибнули з гойдалки, щоб ніколи більше не покататися знову.

З плином часу людина дорослішає. І от, настає година, коли дідусі й бабусі йдуть назавжди. І ми вже ніколи не зможемо з ними побачитись, відчути їхні долоні, розпитати про їхнє життя.

З роками втрачаємо зір, щоб більше ніколи не прочитати книгу без окулярів. З віком усвідомлюємо, що вже ніколи не зможемо мати дітей. І як не встигли завести сім'ю раніше, то попереду залишилася лиш одинока, пуста і довга старість.

Дохтур щиро ненавидить кожне ніколи, що безжально перекреслює частинку життя та затискує в рамки. Він намагається з ними боротися, не дозволяти замурувати душу, знищуючи сам сенс життя.

Та все ж нікуди не можна дітися від невідворотності...

Трирічна дівчинка в Маріуполі, яка після обстрілу з "Градів" втратила ногу, ніколи не буде дертися на дерева й бігати так же швидко, як її подруги. Мати, чийого сина убили російські орки, ніколи більше не зможе його обійняти та приголубити. Родина, що пережила справжню війну, ніколи не зможе бути такою ж щасливою й безтурботною, як раніше.

Але є інші ніколи. Які змушують нас розвиватися, рости над собою. І якими б складними вони не були, дохтур вдячний за них.

До війни ми ніколи по справжньому не уявляли, що таке єдність.

До війни ми ніколи не знали, чому так потрібно цінувати мир.

До війни ми ніколи не здогадувалися, де є межа нашої ненависті та жертовності.

Ми стали іншими. Мудрішими, дорослішими, витривалішими. Навчилися посміхатися крізь сціплені зуби, підтримувати одне одного. І навіть там, на Печерських пагорбах, розуміють, що нація стала іншою. І розкошувати так, як звикли жити раніше, уже не вийде. Бо Україна нарешті вийшла із летаргічного сну і почала писати новий, насичений розділ своєї історії.

Дохтур з радісною тривогою дивиться у майбутнє. Адже виготовлення коштовного діаманта з алмазу – процес складний і болючий. Будемо падати, набивати синці та гулі, довго блукати у пошуках правильного шляху.

Та обов'язково станемо тією країною, про яку мріяли на Майдані. І за яку сьогодні вмирають наші брати.

Не маємо іншого вибору.

І вже ніколи не матимемо.