Дуже важлива тема — відсутність громадянського суспільства в Росії як головна її відмінність від України. Як так? А опозиція? Адже в Росії її лідерів убивають.

А от і ні. Вбивство Нємцова — це частина зачистки еліти, а не боротьба з неіснуючою опозицією. Але все по черзі.

•  Настановний виступ Путіна перед чекістами викликав багато бурхливих коментарів, особливо та його частина, яка була присвячена опозиції. Однак на головне, як мені здається, не звернули увагу.

Путін говорив про те, з ким влада вступатиме в діалог, а з ким — ні. Його слова відображають уявлення про статус і функції опозиції, властиві не лише одному Путіну. Це масова вистава.

•  Опозиція в російській картині світу — група осіб, що претендує не на владу, а на допомогу нинішній — незамінній і незмінній владі — критикою її дій і конкретними пропозиціями щодо її вдосконалення.

Тобто опозиція:

— не представляє якісь соціальні спільноти і групи;

— не є носієм цінностей і принципів, відмінних від цінностей і принципів влади;

— не має альтернативного бачення стратегічного розвитку країни;

— не претендує на те, аби змінити існуючу владу.

Тоді що ж таке опозиція? Саме те, чим вона є нині. На слова Путіна не звертає уваги, тому що сама опозиція так бачить своє місце в країні. Не кажу «в суспільстві», бо його немає.

•  Якщо зіставити те, що обговорюється в соціальних мережах, з тим, про що говорить так звана опозиція, яку зараз взагалі невідомо хто представляє, то виходить, що статусні опозиціонери живуть на іншій планеті. Ніхто з них не намагався озвучити свою думку ні про погром у Новосибірському театрі і заборону постановки «Тангейзера» — а це акт клерикально-політичної цензури — ні про слова Путіна щодо Палестинської держави і Єрусалима. Нічого не було сказано про виступ міністра Ліванова, який оголосив, по суті, про скасування освіти, А вже про поточну діяльність уряду — не дочекаєшся.

Ось тому і виникає питання: а хто це — опозиція?

•  Отже, лише вуайеристи-шарикови, підглядачі за людьми при владі в приватному житті. Всі викривають і викривають чиновників і депутатів: квартири в Маямі, удома в Антібі, рахунки по всьому світу, діти в Кембріджі та Гарварді. Заборонити і відняти.

А якщо подумати? простій людині вже і рахунок не відкрити просто так в іноземному банку. Так буде і з усім іншим. Ті, хто вимагає сьогодні скоротити чиновників і депутатів, завтра дуже здивуються тотальним заборонам. І даремно їм пояснюватиме, що вони співучасники тих, хто закриє країну.

Але ж: готується посмертна доповідь Нємцова про війну Росії проти України. Однак, ймовірно, вона буде такою ж «лажею», як і попередня — про те, як живе Путін, такий собі путівник державними резиденціями на рівні жовтої преси. Доповідь про війну буде добіркою чуток, це зрозуміло, автори визнають, що документів у них немає. Але зрозуміло й інше: підтримка цієї війни абсолютною більшістю населення. На це доповідь вплинути ніяк не може.

•  Нинішнє нікчемне становище так званої опозиції в Росії — результат її історичного розвитку.

Правозахисники, дисиденти різного рівня, навіть сам Сахаров — всі вони стали знаряддям у руках тієї частини тоталітарної еліти, яка проводила чергову модернізацію тоталітаризму. Дуже швидко вся ця «демшиза», як назвали її нові господарі життя, виявилася непотрібною, її викинули. Це сталося на початку дев’яностих, коли почали формуватися національні держави, в яких носії демократичних цінностей позиціонували зовсім не так, як охвістя дисидентів у Росії.

Та й що таке дисидент саме в цій країні? До їх числа зараховували людей різних поглядів — від крайніх лівих до крайніх правих. Але справа навіть не в цьому. На відміну від інших країн, що входили до СРСР і до радянського блоку, в Росії не сформувалося те, що могло бути назване новою демократичною силою. Не було і чітких уявлень про подальший національний розвиток поза імперською парадигмою.

•  Біда всіх реформаторських, демократичних урядів Росії після 1991 року в тому, що навіть Єгор Гайдар відчував себе радником, а не правителем, вважав, що займав місце при владі, а не у владі. Але все ж таки в еліті.

Нинішній жалюгідний стан опозиції цілком закономірний — вона частина еліти, хоча і не правлячої. Але разом з правлячою елітою вона звільняється від інтелектуального баласту, культивує варварський характер і норми поведінки. Соціокультурна матриця єдина для тих, хто готовий знищити один одного, але не саму матрицю. Тоталітаризм — результат спільних зусиль усього суспільства

•  Одного правозахисники не могли і не можуть зрозуміти: безглуздо говорити про права людини в суспільстві, де немає людини. І її відсутність лежить в основі тоталітарного суспільного консенсусу. Правозахисник може бути прийнятним і використовуваним владою, але не масою, не населенням.

До правозахисників минулих років, які хоч і помилялися, хоч і не зуміли зрозуміти свою країну, але чесно йшли у в’язниці і психлікарні, нинішні балакуни вже не мають відношення. Зовсім нещодавно я казав, що це охвістя тих, хто намагався піднятися на медведєвських іграх під час відлиги. Путін і його найближче оточення так і не допустили виникнення нової еліти, пов’язаної з інноваційною, а не з сировинною економікою. Більше того: під виглядом боротьби з корупцією почалися репресії проти найбільш помітних сколковських діячів. Одночасно з постійними арештами серед регіональної еліти (а скоро і до Москви дійде) починається розкручування справи сколковської панами. Головним фігурантом буде депутат Ілля Пономарьов.

Колись великий терор був не боротьбою проти неіснуючої опозиції, а зачисткою еліти і значної частини суспільства до соціальних низів нового суспільства, а не залишків старого, як до того. Так і зараз: колишні репресії проти Ходорковського і його клієнтели, проти Пономарьова і людей Сколкова — зачистка еліти. І вбивство Нємцова теж частина цієї зачистки.

•  Невеликий історичний екскурс. У дев’яності роки вбивали харизматиків, людей, здатних повести за собою, потенційних лідерів, незалежно від поглядів. Такими людьми були протоієрей Олександр Мень, Петро Сіуда, Галина Старовойтова, Лев Рохлін, Олександр Лебідь, який загинув у авіакатастрофі. Ось це була боротьба з опозицією, хоча Лебідь формально увійшов до істеблішменту. Несподівана смерть Анатолія Собчака відкриває новий етап. Наприкінці 2006 року я провів невелике розслідування вбивств у перший період правління Путіна. Найбільш помітними були вбивства журналіста Ганни Політковської та політемігранта Олександра Литвиненка. Це можна вважати вбивствами опозиціонерів. Але загибель заступника голови Центробанку Андрія Козлова — вже зовсім інше.

Саме у роки «стабілізації» сталося два вбивства глав суб’єктів Федерації — губернатора Магаданської області Валентина Цвєткова у 2002-му і президента Чечні Ахмада Кадирова 2004 року. З 2001-го по 2006 рік сталося шістнадцять вбивств мерів і віце-мерів міст та муніципальних утворень, заступників губернаторів і глав регіональних урядів.

•  Нині картина змінилася: постійними стали новини про арешти, що дійшли до губернаторського рівня. Одночасно з цим починається пряме втручання силових відомств у керування виробництвом, навіть якщо воно належить іноземним компаніям. Прокуратура перешкоджає санації на підприємствах GM у Петербурзі. На початку перебудови радянську систему назвали адміністративно-командною. Тепер вона адміністративно-каральна. Органи будуть примушувати зберігати нерентабельні виробництва.

Нічого нового, звичайно. Але як всі ці великі економістипрактики в уряді, а також інші аналітики та експерти примудряються всього цього не помічати?

Не належить їм бачити реальні протиріччя. Та й не хочеться. Аж надто неприємними для них самих можуть виявитися висновки.