Отже, логічне колоукраїнської політики замкнулося.Президент знову подав до парламентукандидатуру М. Азарова на пост прем’єра.Таким чином, невдовзі Микола Янович маєусі шанси стати власним «попередником»,а ми лише змушені спостерігати за тим,чи не стане подібна логічна суперечністьпричиною колапсу Всесвіту. А якщо нестане, то чи буде він здійснювати насамого себе напади під час публічнихвиступів.

Водночас, подібнийрозвиток подій не може не залишити рядупитань. Перше з них: яка була потребавідправляти прем’єра у відставку, абиподавати його кандидатуру на розглядновому складу парламенту? Адже за діючимОсновним законом переобрання парламентуне обумовлює відставки уряду.

То навіщо було влаштовуватицю виставу? Президент міг просто невідправляти прем’єра у відставку, алезробив це з якоїсь причини.

Перша версія, яка спадаєна думку – хтось дійсно розглядавможливості заміни прем’єра, але востанній момент «передумав». Але вонавиглядає досить слабкою, адже вірити,що нинішній президент може знайти когоськращого за діючого/колишнього/майбутньогопрем’єра – це утопія. Єдиний критерій,за яким у нас підбирають голову уряду,це лояльність та відсутність натяку нанебезпеку з його боку по відношенню допрезидента.

І Кучма, і Ющенко, і Янукович почали всерйоз претендуватина президентство після того, як побулипрем’єрами, були відправлені у відставку,очолили опозицію та перемогли напрезидентських виборах.

Чи потрібно президентувиховати собі чергового неплановогоспадкоємця у такий спосіб? Навряд чи.Нинішній прем’єр ніколи не висловлювавжодних особистих амбіцій, лояльновиконував усі доручення. Крім того, унього є одна дуже позитивна риса – знього кепкують більше, ніж із самогопрезидента. Думаю, у очах останнього цедуже великий плюс.

Теоретичною альтернативою Азарова міг би бути хтось уже настільки«свій», що далі й бути не може. Приміром,то же Арбузов, чиє призначення, звісно,було б повним абсурдом, але у нашомуцарстві абсурду ніщо вже нікого недивує.

Що ж до політиків, якібільш-менш бодай теоретично виглядаютьсерйозними, то президент не самогубця,аби пропонувати їх кандидатури вочільники уряду.

Повертаємось до першогопитання. У чому смисл усіх цих дій, якщоніхто і не думав змінювати прем’єра?

Думаю, відповідь на цепитання можна одержати, якщо прослідкуватиособливості формування більшості уновому українському парламенті.

Перше, що необхідновідзначити, формується вона складно, іїї, фактично, до цього часу немає. Щодозволяє про це говорити? Не зважаючина численні заяви провідних регіоналівпро 226 підписів на заявах депутатів, якінібито вже вишикувалися у чергу, абивступити у фракцію ПР?

Відповідь граничнопроста. Це голосування за бюджет старимскладом парламенту. Судячи із самоготексту, за його ухвалення «відпрацьованомудепутатському матеріалу» довелосязаплатити чималі гроші, аби вонипідтримали бюджет. Навіщо це було бробити, коли б була більшість у новомупарламенті? Така сама дієздатна, як і уминулому?

Значить, якщо довелосявикинути чималі суми на старих депутатів,то це означає, що нових депутатів ще незагнали у «стійло» у потрібнійкількості.

Останнє також цілкомзрозуміло. Усвідомлюючи значимістьсвого голосу, депутати, яких не вистачаєдо 226, намагаються будувати власну гру,аби продати свій мандат якомога дорожче.Тим більше, що серед потенційних покупцівдесь недалеко можуть знаходитись іпредставники «дружніх північно-східнихдержав», яким би не завадило впливатина українську політику напряму, маючивласну фракцію.

Що небезпечно у цьомудля влади?

Перш за все, це зменшенняконтрольованості парламенту, де, яквідомо, зараз може не існуватипарламентської більшості як інституту.

Звісно, більшість можнасформувати із тими ж депутатами КПУ,але це означатиме, що з ними слід будеділитися. Чимось фінансово рівним домитниці, а цього робити не хочеться.

Тому краще сформуватиоднопартійну більшість, але депутати,схоже, не сильно рвуться продаватисяодразу, очевидно, розраховуючи «торгуватикартками» під час кожного голосування.

Але одне з першихголосувань має розвіяти їх сподівання,адже вони будуть повинні проголосуватиза прем’єра Азарова.

Голосування за Азарова-прем’єра – це краще ніж підпискров’ю на договорі із Дияволом.Проголосував депутат, взяв на себевідповідальність – і все, більше віннікуди вже не подінеться. Буде прив’язанийдо влади і ПР.

Наступний крок - карткау партійному фонді. До речі, особисто яне вірю, що особисте голосування депутатівпротримається у нинішньому парламентізадовго. Недарма його внесли у пакетііз забороною блокування трибуни.Достатньо внести черговий провокаційнийпроект, як трибуна буде заблокована, івсі норми перестануть бути дієвими.

Фактично, голосуванняза прем’єра у даному випадку – це якфакт кругової поруки кримінальногоугрупування, де разом чинять щосьпротизаконне, аби кожен у подальшомурозумів, що поза їх групою на нього чекаєпокарання.

Одіозність кандидатуритільки підкреслює, що вибір робитьсясвідомо та незворотно. А далі навітьформально більшість оформлювати будене треба. Нікуди вони вже не подінуться.Не до опозиції ж вони з таким багажемпідуть? Відповідно, і у гру «наречена,що обирає собі чоловіка», вони гратибільше не зможуть.

Тому, фактично, внесеннястарої/нової кандидатури прем’єра допарламенту – це вимога від ймовірноїбільшості розписати кров’ю у власнійлояльності.

Петр ОЛЕЩУК