«Ті, хто почав цю історію, очевидно, можуть відчувати себе задоволеними: авторитет журналістського цеху загруз у болоті, і нема кому його звідти витягнути ... Є ще й телевізійний висновок: досить небезпечно виходити з-під світла юпітерів на світ Божий, якщо ти не готовий до особистої відповідальності. Тоді замість очікувано великих і розумних очей велетня телевізійного мистецтва на глядача будуть дивитися маленькі злі і чванливі оченята ліліпута телевізійних воєн...» 

Ці рядки написані у квітні 2001 року, під час переділу російського телевізійного ринку. Тоді, втім, все було набагато простіше для мене: професійне завдання полягало в точній оцінці того, що відбувається в сусідній країні та інформуванні українського читача. Але, перечитуючи записи тих років, я переконуюся, що мої уявлення про те, як вирішувати конфлікт і оцінки його наслідків не змінились і тепер, коли я сам виявився втягнутим у вир навколотелевізійних подій.  

Я абсолютно впевнений, що питання приватної власності і свободи слова необхідно розділяти. Є питання мого – і моїх колег – ставлення до того, що відбулося навколо зміни власника та керівництва телеканалу ТВі. Якщо кваліфікувати те, що сталося як рейдерське захоплення, то з рейдерами не має ніякого сенсу обговорювати питання свободи слова, гарантій прав колективу і так далі. Є сенс говорити про повернення власності тому, кого колектив вважає справжнім власником – і тільки. Але оскільки нові власники вважають себе легітимними, то повернути цю власність можна двома шляхами – за допомогою силового захоплення підприємства або через суд. Я особисто волів би суд, однак я – не власник, не інвестор і навіть не найманий працівник – як і майже всі, які співпрацюють з ТВі.  

Однак у працівника, який вважає що його підприємство захоплене силою, є одне просте право – піти з такого підприємства і працювати із законним, на його думку, керівництвом в іншому приміщенні – так, як зробила частина колективу телеканалу НТВ у 2001 році.

Оскільки ніхто нікуди не йде майже тиждень, всі на робочих місцях і у режимі страйку, то мені залишається зробити один простий висновок: або колеги не вважають те, що сталося рейдерським захопленням і просто хочуть домовитися з новим керівництвом про прийнятні умови співпраці, або очікують нового захоплення силами власника, якого вважають легітимним. І я вважаю, що немає нічого ганебного про це прямо заявити: якщо ти впевнений, що власність відібрана шахрайським шляхом і перебуваєш всередині приміщення підприємства в якості члена загону, що очікує підмоги ззовні – то навіщо тоді імітувати будь-яку іншу професійну діяльність?  

Але є й інша логіка – логіка журналістів. Можна керуватися виключно нею. І залишатися в ньюз-румі, вести переговори з новим керівництвом виключно заради того, щоб говорити правду – а інакше навіщо взагалі існує журналістика? Але тоді в чому сенс відсутності журналістів в ефірі? Вони справді вважають, що таким чином карають нове керівництво або бентежать нового інвестора? А, по-моєму, керівництво телевізор не дивиться, інвестор – тим більше. І покараними їхньою відсутністю в ефірі стають тільки нечисленні глядачі нашого телеканалу – тому, що після позбавлення частот, зменшення програм власного виробництва й зникнення з суспільно-політичного поля ТВі з телеканалу перетворився на інтернет-ресурс, який деяким іноді пощастить побачити по телевізору: від справжнього інтернет-ресурсу він невигідно відрізняється хіба що показом оригінальних програм лише протягом кількох вечірніх годин.

Саме тому ризикну припустити, що для багатьох, хто зараз виступає на захист телеканалу він – символ, з продукцією якого вони не мають можливості ознайомитися. На жаль, у багатьох представників журналістського колективу TBi розуміння реального місця, що його займає телеканал в інформаційному просторі країни на сьогоднішній день, просто відсутнє. І в цьому сенсі ми з колегами живемо в різних світах: вони в світі своєї виняткової популярністі, важливості і затребуваності, а я в світі, в якому – після того, як мене виключили зі списку гостей політичних шоу на ефірних каналах – мене вже більше року ніхто не бачив по телевізору і не підозрює про моє існування. І для того, щоб якось доносити свою думку до аудиторії, мені доводиться багато і напружено працювати в цілій низці ЗМІ – якби я обмежився співпрацею з ТВі, мене як журналіста вже і не було б.  

Але завищена самооцінка – природна властивість нашої професії, особливо в молодості, на телебаченні і на невеликому каналі. І людьми, збуреними навіть не жагою слави, а вірою у власну славу і значення, дуже легко маніпулювати, заодно знищуючи будь-які шанси на їхній професійний і особистісний ріст. Адже я бачу, що багато колег щиро не розуміють, чому так мало людей приходить підтримати ТВі навіть у такий критичний момент – і серед політиків, і серед громадських діячів, і серед діячів культури. Вони не вірять, що аудіторіально нашого каналу зараз просто нема – і якщо б не цей кошмар, то в найближчі кілька місяців закрилися б останні авторські програми і він би тихо помер, проданий, непроданий – не мені судити. Вони не відчувають, які зміни відбулися з того дня, коли ми збиралися на багатотисячний мітинг у Києві – і до подій останнього тижня: з розповсюдженням, якістю, наповненням, сенсом існування, всім тим, що робить телебачення справжнім.

Зате на історії із захистом останнього незалежного телеканалу країни робить собі репутації ціла когорта прилипал – журналістів, громадських активістів, блогерів, просто провокаторів всіх мастей. Я вже не дивуюся, зустрічаючи питання – а навіщо говорити про Тимошенко чи Митний союз, коли потрібно говорити про ТВі – наче весь сенс існування ТВі не в тому, щоб говорити про події.

Я прекрасно розумію, що знищити канал набагато зручніше і цікавіше, ніж спробувати продовжити його існування і можливість спілкування нехай із нечисленною, але все ж реальною аудиторією. Це буде і в інтересах влади, і в інтересах штатних борців з нею, які завжди знають, в яке місце укус буде приємніший. Ну і похвала однодумців в соціальних мережах – забезпечена.  

Заодно можна і мені відповісти що я боягузливий демагог, що канал згубили ті, хто його захопив, можна ще раз нагадати про охорону, шахрайство і недопуск в ефір минулого вівторка протилежної сторони – і говорити я маю саме про це. Але я повторюсь, що колективу просто потрібно визначитися з вибором – не з тим, на чиєму він боці, ні. А чим він зайнятий – поверненням власності колишньому власникові або боротьбою за правдиве інформування глядачів про події у країні. Кожна з цих цілей може бути визнана гідною, але вони – різні. Для повернення власності справді треба страйкувати, піаритися, допомагати всіма силами новому силовому рішенню і не ображатися на наступний перепродаж – і це буде чесно. Для боротьби за правдивий ефір доведеться домовлятися, працювати, разом намагатися розвивати ТВі і доводити, що канал зберіг своє чесне обличчя – або йти в інші ЗМІ – і це теж буде чесно. Але визначитися доведеться.

Мені щиро шкода тих, хто вважає, що плювки в мою сторону можуть змусити мене змінити свою позицію і свою самооцінку, оголосити себе «пособником загарбників», «мотором перевороту» і кимось там ще, а провокаторів, які мене ображають, сприйняти як чесних журналістів або глас народного обурення. Заспокойтеся, друзі мої! Коли в 2004 році велика частина з вас була на Майдані, скандувала прізвище вашого тодішнього кумира і хотіла перемоги будь-якою ціною, я марно попереджав вас, що зневага до права і розкол нації рано чи пізно призведе до краху держави і справжньої диктатури ваших противників, ким ви мене називали? Пособником «регіоналів»?  

Через кілька років, коли багато хто з ваших тодішніх героїв, збагатившись, вже засідали в «регіональній» владі або стали «тушками», а я запевняв вас, що ваша байдужість до долі Юлії Тимошенко та інших політв'язнів обернеться справжнім авторитаризмом, що ви про мене говорили ? Що я продався «Батьківщині», заважаю євроінтеграції, працюю на Путіна і хочу потрапити в депутати? Зараз я, напевно, знову пособник «регіоналів», шкода тільки що не депутат? І це все – всерйоз? У багатьох з вас  до такої міри атрофувалася навіть не можливість, а бажання мислити індивідуально, що будь-яке випадання з логіки стада або секти ви сприймаєте як зраду. Тому так і живете.

Тому з легкістю створюєте собі кумирів і з легкістю плюєте їм в обличчя, якщо кумири кажуть чи роблять не те, що вам хочеться або намагаються хоча б хвилину подумати перед тим, як вас куди-небудь покликати. Тому готові повірити будь-якому мерзотнику, якщо він волає, бризкає слиною і приндиться – і готові розтоптати чесну людину, якій важко від усвідомлення власної безпорадності і нездатності вплинути на ситуацію. Тому нам з вами ніколи не перемогти зло – бо не перемога нам потрібна, а ефектна демонстрація власної сміливості і непохитності, краще добре оплачувана – і добром, і злом одночасно.  

Наостанок ще трошки побуду Кассандрою і пообіцяю, що багато з тих, кому ви зараз аплодуєте, сприймаєте як героїв дня і борців за незалежність ЗМІ, вже дуже скоро у ваших же очах будуть здаватися звичайнісінькими мерзотниками. Життя правильно влаштоване – якщо ти всередині весь гнилий, довго в героях не прошкандибаєш, скурвишся. І ви зрозумієте, скільки всього було втрачено у ці дні завдяки цим людям і їхнім діям.

Але нам з вами все-одно жити, працювати, разом виправляти помилки і будувати цю країну. Тому, щоб закрити тему ТВi і більше до неї не повертатися – на цьому каналі, як і у всіх інших ЗМІ, з якими я співпрацюю – я для глядачів, читачів і слухачів, а не для інвесторів, журналістів і провокаторів. Якщо буде можливість чесної розмови – будемо розмовляти. Не буде такої можливості – будемо разом з вами її шукати. Нам не звикати.

Виталий ПОРТНИКОВ