Everytime we say goodbye I die a little...

Кожного разу, як ми прощаємося, я трошки помираю...

Важко повірити, що Левицький один до одного відтворив цю пісню. Я не можу навіть на третину підібрати слова, які б передали всю глибину моєї німоти, мого оніміння.

Гігантський жаль від того, що талановиті, молоді, здорові і глибокі люди перебираються кудись, куди їх кличуть явно зарано. В моєму календарі так і записано на наступний вівторок: Левицький 13:00. Ми так домовились. Не буде цієї зустрічі.

Зате буде дуже світла память про музиканта, якого я поважав насамперед за смак.

Коли я 2 роки тому знімав новорічну програму, він запитав: Що тобі заспівати? Я сказав: ФірмУ, бо інакшого ти й не можеш співати за визначенням. Левицький прийшов на зйомки і без жодного дубля отак зразу став до мікрофона і видав Everytime we say goodbye. Так міг тільки він, послухайте самі....

Це були дуже позитивні, фірмОві зйомки. Потім він заспівав Соколята. Абсолютно геніально. "Біда сивіла на мені, і тільки мати у сльозах журилася"...

А потім був балканський вибух, який зносив із ніг. "Знай, я про тебе думаю, лиш про тебе думаю"...

Левицький, ти пішов, щоб залишитися. Як високий, вимогливий професіонал. Музикант за покликанням. Фірмач. Зі своїм жалем до шоу-бізнесу. З сумними великими очима. З внутрішньою глибиною. З запалом, з вибуховістю, з умінням дарувати печаль і радість водночас.

Everytime we say goodbye I die a little...