Поставімо ситуацію у перспективу:

1) У країні кволо рухається якась кількість реформ: енергетика, поліція, освіта, державні закупівлі, оборона. Без цих реформ Україна перестане існувати як держава, в якій можна жити. З ними – ситуація почне вирівнюватись починаючи з наступного року. Гарантом незворотності цих реформ є суспільна підтримка реформ (не зростає) та тиск громадянського суспільства (не падає). Державний апарат стабільно слабкий і розбалансований. Прем'єр у полоні популізму. Президент – патерналізму. Коаліція на ладан дише.

2) Будь-яке серйозне потрясіння на кшталт відставки Авакова спроможне знищити коаліцію, що означає парламентські вибори восени, тобто зупинку навіть наявних реформ і дуже високі шанси, що вони не відновляться. Ресурсів нема, стан фінансів переддефолтний. Захід зайнятий Грецією. Варіантів буде два – триматися самим (себто в холоді) або нагнутися перед Росією (тобто ця зима буде теплою, але ціною майбутніх прав перших ночей).

3) «Правий сектор», але так само Коломойський та вся його «патріотична коаліція» чудово це усвідомлюють і грають «на пониження», розхитуючи човна, сподіваючись не стільки на одноразові вигоди як на системну непідзвітність – у першу чергу Конституції та праву, таку собі індульгенцію від закону, виправдовуючи себе тим, що «інші діють не за законом».

Це якраз створення тих правил гри, проти яких повстав Майдан.

В іншій країні ситуацію порятувало б сильне лідерство – як було в Грузії чи Сингапурі. В Україні це неможливо технічно: низький рівень довіри до органів влади (це наслідок культури та колоніального досвіду) та безвідповідальність громадян якщо і поставлять країну на грань диктатури, то слабкої, а тому жорстокої і зовсім не реформаторської. А це не тільки відсутність прав. Це також відсутність тепла, грошей, безпеки.

Вікно у чудову перспективу ми відкрили в Мукачевому.