Я дивилась у його очі - а там свистіли кулі і летіли осколки Донецького аеропорту.

Він красивий, очі його фісташкові. Пише музику, вірші, любить вогні нічного міста і драйв найкращих клубних вечірок столиці. Там гучний біт ганяє молоде серце. Хоча не тільки біт - ще красуні навколо кружляють, надихають, закохують. Він вчиться на звукорежисера. Яскравий початок. Йому 18.

Майдан. Він там, де має бути - прийшов творити революцію, заради майбутнього. Йому не байдуже, він хоче жити у Незалежній, бути по-справжньому вільним, пізнати свободу, нехай ризикуючи, нехай навіть життям. Йому 18. Він у лавах "Правого сектору" там, на Майдані, у самому вогні. "Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах". Він красивий, очі його фісташкові.

Мабуть вже тоді, в одну з тих зимових ночей, коли палали шини і у повітрі відчувалося наближення небезпеки; або коли тріскотіли дрова у бочках, а поруч розливали гарячий чай у пластикові стаканчики, ті невловимі іскри залетіли у його серце, у його очі...і щось змінилось у ньому. Назавжди.

"Моє покликання - захищати".

Почалася війна, непотрібна і неоголошена. Війна патріотів зі зрадниками, війна людей із нечистю... Він пішов на війну, бо для себе вже вирішив, що хоче стати справжнім офіцером. Пішов захищати Україну, знаючи, що може не повернутись... йому 18. Виснажливі тренування у Києві, потім на полігоні і от - він вже у складі спецназу. За тиждень він почує від командира: "Хочеш у Донецький аеропорт? Ми їдемо хлопцям на допомогу. Ніхто тебе не примушує, це виключно за бажанням". Він відповість "хочу" без вагань.

29 днів в аеропорті. Він кіборг, він - "Цезар". Згадує, як лежав на підлозі напівзруйнованої кімнати і дивився, як над ним свистять кулі, розлітаються осколки; слухав, як снаряди зривають сусідні стіни: "Я хотів би назавжди зберегти ту мить, наче у комп'ютерній грі, щоб кожен зміг пережити те саме, що я - подивився б тоді на їхню реакцію".

Були дні, коли дві третини аеропорту контролювали сепаратисти: "Мені здавалося, що нас загнали у кут, і смерть невпинно наближалася, крок за кроком...".

На запитання, що він відчуває, вбиваючи ворога, відповідає словами з фільму: "Нічого, окрім віддачі прикладу", "...от якби дали наказ вбити яку-небудь кішку - ото було б справді важко - бо душа є".

Сьогодні він - снайпер. "Цезар" повернувся з аеропорту живим, він повернувся іншим. Йому 18. Він красивий, очі його фісташкові.

Ми сиділи із ним у кав'ярні ввечері, пили чай з ягодами. З ним легко сміятися. За сусіднім столом жінка заснула за келихом червоного вина. Десь у залі відпочивали галасливі дружні компанії, лунала приємна музика, ми говорили про дітей, про подорожі - про улюблене. З однолітками його стосунки тепер інші, занадто передчасно він подорослішав. Зараз він переймається тим, що військове навчання завадить його особистому життю, і що до 27 років у нього не буде нормальних умов для створення сім'ї - це його дуже засмучує. Він хоче дітей, хоче виховати їх достойно, навчити усьому. Він хоче, аби діти пишалися своїм мужнім татом офіцером.

Я дивилась у його очі - а там свистіли кулі і летіли осколки Донецького аеропорту. Мені 23, йому 18. Він снайпер. У нього кулі, у мене вірші. Такі різні і такі однакові. Він пообіцяв написати мені вірша. Свій вірш йому я вже написала...

Назову сына твоим именем,

расскажу ему о войне,

как ты цепи на пули выменял,

загорелась страна в огне.

Расскажу сыну о бесстрашии...

В нашем горе не видно дна.

Мы из младших все стали старшими,

закалила нас всех война.

Красный Луч, Иловайск, Дебальцево

и Донецкий аэропорт...

Твоих фото, касаясь пальцами,

верить хочется - повезёт.

"Нашу боль не унять наградами" -

молодые кричат сердца.

Нашу жизнь накрывают градами...

Я с тобой буду до конца.

Назову сына твоим именем,

расскажу ему о войне...

Ты с победой, под желто-синими,

возвращайся скорей ко мне.