Можливо, я занадто вразливий.

Але мене шокує той факт, що нинішні київські студенти-гуманітарії уже не знають, хто такі Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Микола Мозговий і навіть Володимир Івасюк!

Вони ніяковіють і якось розгублено знизують плечима - і я розумію, що докоряти їм марна справа. Це не їх вина. Це наша спільна біда!

Спитайте себе, чим заповнений наш інформаційний простір останні двадцять років, і чому в ньому не залишилось місця для кращих зразків української пісні?

Чому нас змусили, а ми бездумно погодилися порвати з українською пісенною традицією? Нас розвели, як тих примітивних дикунів, що віддали конкістадорам золоті злитки за дешеві скляні буси!

Сьогодні в нашому інформаційному просторі гуляє все що завгодно – російський шансон і тупе техно, гламурний клубняк і дешева попса.

Української ж пісні майже немає. Вона загнана в резервації і гетто, де повільно помирає, зраджена і забута молодим поколінням, нашими нащадками, які не знають старших артистів, поетів, композиторів.

А звідки їм знати?! У нас немає культурної ретроспективи. Немає зв'язку поколінь. Немає поваги до традиції...

Ми – на порозі гуманітарної катастрофи! А може вже за порогом...

Чи варто про це нагадувати Міністерству культури і Національній Раді з питань телебачення і радіо, які просто не розуміють масштабів наших втрат.

Ці втрати вимірюються цілими поколіннями!

Те, що ми зараз переживаємо - це культурний Голодомор і Геноцид!

Це інструменти інформаційної війни, яку ведуть проти нас і Схід і Захід. А ми – як між молотом і ковадлом - розплющуємося в ніщо...

Але не чекайте, що про це вам скажуть в теле- чи радіоефірах.

Там лунає чужа музика і рахують гроші...