1) Іще перед Генасамблеєю Путін пішов на конфронтацію з Америкою, як діями (військове входження в Сирію, таємні домовленості зі спецслужбами Іраку та Сирії), так і словами (сказав в інтерв'ю Чарлі Роузові, що «точно знає», що американці скинули Януковича). У промові цю тактику конфронтації він тільки продовжив.

2) Сподіватися після цього на якусь угоду зі США – наївно. Путін живе сьогодні в режимі «кінця дипломатії». Він думає, що в міжнародній політиці діють ті самі закони риторики та відеократії, що і в політиці внутрішній. Він відчував себе ніби на теледебатах за пост президента світу, як опозиціонер до головного претендента. Це тупо.

3) По суті, його промова на Генасамблеї ООН – суто для внутрішнього вжитку. Спрямована тільки до свого електорату. «Плюнути ворогові в обличчя на весь світ». Дипломатичні наслідки – прямо протилежні.

4) Наш страх обміну України на Сирію трохи перебільшеніий. Путін не може дуже сильно змінити ситуацію в Сирії. Він здатен її погіршити, так, але не покращити. Він, можливо, має вплив на Асада, але для Заходу Асад є проблемою вже другорядною. На ІДІЛ Путін впиву не має.

5) Путін говорив про суверенітет держав (ги-ги), Обама – про право людини не коритися диктатору. Для першого людина неможлива без держави, для другого держава без людини. Обирайте

6) Путін продовжив стару російську мантру про те, що росіяни краще розуміють варварів, читай зло, тобто ІДІЛ. «Ми варвари, але кращі варвари, ніж злі варвари, тому краще ми, аніж вони. І ми знаємо ключик до їхніх жорстоких сердець». Стара історія, ще від Катерини ІІ. Захід завжди помилявся, коли вірив у це.

7) Сиріїзація України – путінська мрія, на жаль. Хаос у нас підтверджуватиме його «думку» про те, що всі антидиктаторські рухи ведуть до громадянської війни. Це треба завжди тримати в голові, думаючи про внутрішню політику. Його мрія – Сирія в нас.

8) Ера Путіна закінчується. Він виглядає трохи outdated. Його раціональність відверто схиблена. Але проблема в тому, що ми входимо в епоху взагалі ірраціональної політики.