Рік тому хотів піти в армію. Таке бажання кипіло в мені впродовж кількох місяців. Але дзвенів будильник о 07:30, я збирався сам, збирав сина до садочка і думав: господи, все можу витерпіти, але не ці ранні підйоми. Та ще й у холод... А в армії ж, а тим більше на війні, взагалі важко. Тут я – стриб у метро, 15 хвилин, і сиджу в офісі каву п'ю, а там темно, холодно і страшно. І на якийсь час бажання іти до війська зникало.

Тепер я прокидаюся й о першій ночі, й о п'ятій ранку, і йду. Темно, холодно, іноді страшно. І нічого. Набагато краще, ніж в офісі (Катю, пробач). І тут теж кава є, завбачливо залишена братіками. І зброя є. І відлити можна під будь-яким кущем. І на рації сидять твої хлопці... А от вже сіріє небо, і мороз збив землю, – вона не осипається на тебе, а ти – зирк у морок, і назад, за мішки. Заплющуєш очі і думаєш про вічні цінності: сім'я, творчість, секс... навіть про бога іноді думаєш. Ну, як думаєш. Всі ми про нього думаємо. Іноді.

Не люблю банальщину про атеїстів в окопах, але кілька днів тому один, здається, капелан дав мені освячений медальйон. Точніше, він дав мені їх зо три десятки. І один з них я повісив собі на шию. Замість кулі або білого хрестика. Або не замість, а просто. Не щоб оберігав, а – чому б і ні? І він такий наче католицький, я не дуже розбираюся, але мені він нагадує Неаполь. І от я вже сиджу і згадую теплий Неаполь, і цих дів марій на кожному кроці, і як брав за свій рахунок, щоб туди поїхати, і як тиждень не прокидався о звичній 07:30...

А от в мене вже і пальці змерзли, і десь там, над сірою зоною багрянить. Сонце, мабуть. Ага, точно, сонце.