Тільки деякі російські журналісти, які розповідають про похорон першого загиблого на сирійській війні російського солдата Вадима Костенка, помічають цю особливість хутора Гречана Балка Краснодарського краю - мову літніх людей.

Кореспондент Радіо Свобода зауважив: "А це рідко, - додає на місцевому співучому суржику інша старенька родичка сім'ї Костенко. - А то іть бреше, бреше, а прийти не прийде"..

Звичайно, це просто невміла передача російськомовною людиною незнайомих їй слів чужої мови. І звичайно, це ніякий не місцевий співучий суржик. Це - українська мова. Просто той, хто приїжджає до кубанських станиць з Росії, не може побачити того, що бачить кожний з нас: всі ці люди - українці. Він - на українських землях. Втім, хто з його співрозмовників пам'ятає про це?

Росія постаралася зробити все можливе, щоб витравити з нащадків кубанського козацтва дух свободи і пам'ять про сміливих предків. Те, що не вдалося царям - вдалося більшовикам. Виховували криваво - масовими репресіями, ідеологічною обробкою, Голодомором. На Кубані він був саме таким, як і на інших українських землях. Сучасники про це знали. Великий російський поет Осип Мандельштам помітив "тени страшные Украины, Кубани" - саме так, через кому. Після Голодомору на Кубані було остаточно заборонено все українське. Мандельштам загинув у ГУЛАЗі в одні роки з останніми носіями кубанського українського духу. Все закінчилося.

І ось зараз ми бачимо, як завіса над сценою знищення на мить піднялася. Бачимо труну з тілом нещасного пацана, у якого в житті не було ніяких перспектив, окрім служби - і який навряд чи пам'ятав про своє українське походження. А, може, йому нагадали в останню годину? Адже бути українцем в бандитській армії - саме такий злочин, як колись бути євреєм після Шестиденної війни. Бачимо його наляканих родичів і односельців, які бояться сказати правду самим собі навіть перед обличчям найжахливішого. Бачимо знищену і принижену Кубань - здобич уркаганів. І бачимо Росію, яка навіть не розуміє, що вона зробила.

А потім завіса опуститься і ми знову забудемо про ці нещасні землі і про цих заляканих, забитих людей. Нам би врятувати те, що залишилося, те, що нам дозволили називати Україною. Хіба є у нас можливість пам'ятати про те, що у нас відібрали? Хіба зможемо ми сказати самим собі, що нещасний Вадик Карпенко - така ж жертва російського імперіалізму, як і наші хлопці, яких цей кровожерний звір вбиває на Донбасі.

Ні, нам легше жити і думати, що цей щоденний багаторічний етноцид - просто внутрішня справа Росії.