Є люди, з якими доводиться прощатися. Вони можуть бути чудовими друзями, компаньйонами, мати заслуги в минулому. Але, коли вони переходять межу - вони тягнуть за собою всіх. Ні, не лише власного патрона, а - всіх!

Як би не було комусь сумно, але Мартиненку і Іванчуку, міцно взявши за руки Кононенка, Березенка, Гладковського, вхопивши в обійми Шокіна і Ківалова, - час давно йти.

За ними впаде ще ціла плеяда, яскравих і тихих, але безнадійно скомпроментованих.

У мене теж немає судових вироків чи залізобетонних аргументів їх недобропорядності. Можливо, лише декілька, які, проте, не стануть вирішальними доказами в їх суді.

Але їх відхід - це крок країни вперед. Це гарантія того, що реформа не залежатиме від здатності генерувати потоки, коли ціла країна попадає в заручники зграї псевдоджентельменів з великої дороги. Прощання з ними - це відкриття і доведення до кінця кримінальних справ за злочини минулих десятиліть. Коли питання, а ким і коли була вкрадена країна - нарешті матиме відповідь. Відсутність компанії жадібних і тупих - це можливість отримати візію і чіткий план дій розвитку, а не красиво пустопорожні прокламації і презентації.

За них переживати не слід. У них вже давно все гаразд. Більше того, якщо їх несправедливо зацькували, у них є всі шанси подалі від влади народити геніальні ідеї, а не чергові схеми.

Вчора провів багато як для мене часу зі старим товаришем. Істина, народжена в розмові, проста - комусь треба буде виїхати: їм або нам.

Це наша країна, яку вони вирішили чомусь зробити своєю територією наживи.

Їхати нам нікуди. І нема чого! Їм слід просто піти. 

Поки ще делікатно просять