Я щось трохи серджуся. Це з приводу мови. Кому тема не цікава - одразу розслабтеся. Мене дратує легенда про російськомовний Київ. Можливо, я просто занадто вразлива. Менше з тим. Я реагую лише на слова моїх ровесників-киян. Чогось усі - і гарячі захисники мови - стверджують ледь не в унісон, що за їхнього дитинства та юнацьких років мову можна було почути тільки на базарі, та й то зазвичай суржик. Може, панове, я десь в іншому Києві перебувала? Моя мама працювала в російському Театрі ім. Лесі Українки, і в хаті дотримувалися «російського режиму». Але моє спілкування з батьком завжди було українською. І крім побутового, наше спілкування мало певну специфіку: батько саджав мене чи за партнера, чи просто для перевірки, коли вчив тексти для роботи. Це були тексти із «Щоденників Довженка», драматичні поеми Лесі Українки, світова драматургія в українських перекладах для «Театру біля мікрофону». А та сама мама, котра мусила по роботі багато спілкуватися російською, відвела спочатку брата 1969-го, а згодом і мене 1979-го в українські школи. І може, це когось здивує, але і викладачі - майже всі, і багато хто з моїх шкільних друзів розмовляли українською на перервах.

Я почала вести щоденник українською саме тому, що мені бракувало легкості й побутовості, я вчилася щиро й гаряче висловлюватись і прагнула не шукати слів для побутових дрібниць. Але спонукало мене у 12 років саме те, що в колі батьківських і братових друзів я могла і співати рідною мовою, і читати сучасну українську поезію, хоч мені дещо складно було добирати слова у звичайній розмові. І мені було соромно. Соромно добирати слів, розмовляючи з Іваном та Марічкою Миколайчуками, з Ніною Матвієнко, з Анатолієм Фуженком, із Лесем Сердюком, із Миколою Вінграновським, Юрієм Ткаченком, Іваном Гаврилюком... Я можу довго називати імена славетних і маловідомих людей, чия присутність змусила мене не вчити (я завжди нею говорила!), а вдосконалювати знання рідної мови. Пам'ятаю шанованих лікарів, з якими батьки просили не говорити російською...

Київ мого дитинства не був для мене суто російськомовним. Не треба мені розповідати про те, що до 1991-го чи 2004 року кияни не говорили українською. Бо я говорила й удома, і в школі, і з друзями, й зі старшими. І слухала канадійські платівки з українським співом, і доношувала значок свого брата «Говоримо українською», за який його свого часу ледь не вигнали з (української) школи, і читала Стефаника, Кобилянську, Довженка, Шевчука, Костенко, Вінграновського - не за примусом, а за власним бажанням, а згодом раділа появі нової поезії - Андруховича, Чернілевського, Білоцерківець! І про сучасну світову літературу я дізнавалася із журналу «Всесвіт». Просто українська не була обов'язковою. І прикро, що не стала досі.

Російської було багато, набагато більше, аніж української. Але українська жила, нею спілкувалися, нею творили - в запроданському, русифікованому Києві. Тож невдовзі можемо добалакатися до того, що «это искусственный придуманный язык».