Останній виток бойових дій між Азербайджаном і невизнаною Нагірно-Карабахською республікою «вірменського розливу», багато ЗМІ назвали першим зіткненням, починаючи з 1994 року, коли ворогуючі сили уклали перемир'я. Але це не зовсім так.

Новий етап цього протистояння варто відраховувати з початку серпня 2014-го, коли між азербайджанською і вірменсько-карабахською арміями відбувся найбільш серйозний за попередні 20 років «обмін люб'язностями». Показово, що тоді ж російсько-сепаратистські війська перейшли до контрнаступу на Сході України.
Протягом 2014-2015 років військові дії між Азербайджаном і вірменською НКР спалахували неодноразово. І практичних у всіх випадках це відбувалося на тлі «застоїв» у Мінському процесі по Донбасу.

Ось що показують карабахські приклади.

Серпень 2014. Баку був упевнений, що все почалося з вбивства азербайджанського військового. Єреван наполягав на початковому артобстрілі території Нагірного Карабаху азербайджанцями. В результаті загинули та отримали поранення більше десяти азербайджанських і вірменських військових. А в репортажі BBC зазначили, що в результаті снайперського вогню і локальних боїв щорічно гинуть і отримують поранення сотні людей, серед яких багато мирних жителів.

Грудень 2014. Військові Азербайджану збили вертоліт НКР. У Баку заявили, що таким чином була здійснена спроба наступу на азербайджанські позиції. Єреван назвав це «безпрецедентною провокацією».

Березень 2015. Азербайджан повідомив про відбиття вірменської атаки і ліквідації близько двадцяти солдатів ворожої армії. За версією Єревана, це був напад диверсійної групи противника на карабахський блокпост, у результаті чого загинули тільки троє вірменських військових, а азербайджанських - дванадцять. За деякими даними, поранено було до двадцяти бійців обох сил.
Вересень 2015. Учасники конфлікту обмінялися снайперськими обстрілами і диверсіями, а слідом за цим вперше з 1994 року в хід пішла артилерія та ракети. Єреван поклав відповідальність за ескалацію на Баку, а той відповідно - на «злочинний військово-політичний режим Вірменії». Близько десяти азербайджанських і вірменських військових були вбиті, до двадцяти - поранені. Загинули та постраждали декілька мирних жителів.

Грудень 2015. Відбулося ще одне зіткнення. Баку звинуватив противника в спробі проведення провокацій за різними напрямками фронту. За версією Єревана, Азербайджан мав намір закинути диверсійну групу на територію НКР. Кілька вірменських і азербайджанських солдатів загинули, близько десяти були поранені. Серед постраждалих опинилися і мирні жителі.

І ось днями відбулося нове загострення. Баку і Єреван звинуватили один одного в порушенні перемир'я та артилерійських провокаціях. Згідно з останніми даними ООН, новий виток бойових дій забрав життя тридцяти азербайджанських і вірменських військових, а також трьох мирних жителів. Загальна кількість поранених оцінюється понад двісті.

Яка роль Росії і Туреччини у всіх цих випадках? Якщо рука Кремля очевидна, що він хотів показати такими діями Заходу та Києву? Хто більше винен - Азербайджан або Вірменія? Як би там не було, всі ці питання для сьогоднішньої України другорядні. Для нас ця історія насамперед ще один сигнал, який свідчить, що без політичного рішення конфлікту на Донбасі українці будуть гинути і страждати від нього ще не один десяток років.

Можна, звичайно, зайняти таку позицію, мовляв, ці жертви неминучі поки економічний тиск на Кремль з боку Заходу не змусить РФ повністю відмовитися від окупованих нею територій. А можна по-іншому.

Наприклад, уже сьогодні докладати всіх дипломатичних зусиль, щоб конфлікт якомога скоріше вийшов на шлях політичного врегулювання - не на папірцях, а в дійсності. І таким чином запобігти подальших жертв і страждань українських громадян. І при цьому використовувати затяжну та болісну для Москви тему санкцій, щоб мир на Донбасі означав для України більше стратегічну перемогу, ніж поразку.

Звісно, для цього потрібна соціально-орієнтовна воля української влади, а також патріотично-гуманістичний запит з боку українців. Власне те, з чого починається європейськість, яка у наших нинішніх умовах означає зовсім не «м'якотілість», а гру в довгу з відстоюванням національних інтересів.

Адже ніхто не відміняє ідею, що наступить час, коли Україна зможе повноцінно звільнити нині захоплені райони Сходу. Але для цього уже зараз слід поступово готувати відповідний політичний ґрунт, убезпечуючи життя та здоров'я співвітчизників.