Світ визнав, що перебуває на порозі великої війни, і це зізнання заставило Західні демократії по новому подивитись на проблему української політики. Їх тепер цікавить не корупція, а здатність управляти державою в умовах війни.

Ще рік тому серед дипломатів панувала думка, що Бог з ними - тим Кримом і Донбасом, зараз в Україні потрібно провести реформи, а для цього потрібний мир, а території потім повернемо. Саме ця позиція світу і лягла в основу Минських угод.

Автори ідеї приводили навіть приклад Леніна, який здав частину територій в першій світовій війні заради реформ в державі, але потім Сталін їх повернув.

В питанні ж, а як саме ви повернете території потім, дипломати поділялись на скептиків та оптимістів. Скептики займали позицію: не своє - не шкода. По принципу: може і не повернемо, може, навіть помилимось так, що Путін Україну завоює, але ж то якась Україна, яка далеко. А ось оптимісти вибудовували цілі стратегії і охоче ділились планами, і, в основному, наголошували: «Навіть на відновлення військової міці для спротиву Росії потрібний час, який починається після реформ, а реформи в умовах війни неможливі.

Сама ж ідея полягала в тому, що для реформування України потрібні рішучі радикальні дії, які тимчасово послаблюють державу. Впроваджувати такі дії під час війни занадто небезпечно і майже неможливо. Тож, в будь-який спосіб, навіть за рахунок частини території, потрібно цю війну зупинити.

Та не так сталося, як гадалось. Мінськ не працював, дипломати спробували провести реформи обережно і нарвались на шалений спротив старої системи. А головне - для задуманої схеми не вистачало однієї дрібниці - якоїсь штуки, за якої Путін би не продовжив наступ і припинив військові дії насправді. Майже рік ломали голову світові розуми, щоб збагнути, які саме гарантії можна отримати від Путіна. І збагнули - ніякі. Він буде наступати незалежно від будь-яких домовленностей. Його не лякає ані дипломатичний, ані економічний тиск, тож схема провальна.

Ще більше сколихнулись і нещодавні скептики, які переконались, що метою Путіна є не далека Україна, а Європа - їх Європа.

На минулому тиждні Київ окупували міністри оборони країн НАТО і багато генералів Альянсу. Вперше в своїх виступах вони були ультимативні: «Великої війни вже не уникнути! Путін не передбачуваний». Раніше його намагались розуміти логікою, часто задаючись питанням: «Навіщо йому це?» Тепер усвідомили - логіка відсутня, світ отримав чергового романтика світового панування. Але цей «романтик» не Гітлер і не Сталін, його армія зруйнована, а економіка нижче за плінтус, що він може протиставити розвинутим арміям?

Та саме відповідь на це питання і викликала найбільше занепокоєння світових спецслужб та державних еліт - внутрішні провокації та ядерна зброя. Перше, як миші для слона, коли наче і армія сильна, але хтось провокує удари з середини, від власних же громадян. І від цього армія не врятує, потрібно переглядати всю систему безпеки навіть за рахунок цінностей, якими раніше так пишались. А друге ... ядерна зроя є ядерна зброя, тут наслідки всі розуміють.

Світ почав готуватись до війни, поки знову не згадав про тих, хто приме на себе перший удар - Україну. І, вперше, на наших політиків подивились не з точки зору реформ, не поглянули і на нашу корупцію, на нас глянули лише в одній призмі: «Чи здатні ваші політики управляти державою в умовах великої війни?» І тут, думаю, всі усвідомлюють отриману відповідь.

Минулого тиждня я зустрічав декількох знайомих дипломатів, вони були заклопотані великою кількістю гостей, та, врешті, підтверджували, що після їх від'їзду відбудеться великий перегляд відносин заходу до політичних подій в Україні. Бо тепер ми стали для них стратегічно необхідними, і бариги у кабінетах несуть загрозу вже їх безпеці, тож події цього тиждня можуть дуже здивувати наших співгромадян.