Портал "Мегаполіс" поспілкувався з українською естрадною співчакою Лавікою

– Лавіка – це промінь сонця у сучасній українській поп-культурі. Як ти вважаєш – у чому ваша головна відмінність від інших гуртів?

– Чесно, я не могла б сказати на 100%, що ми чимось дуже сильно виділяємося або відрізняємося. Без сорому скажу, що десь і якось ми також прагнемо потрапити у ротаційний простір, який зараз в Україні став вільнішим. Нам постійно доводилося шукати компроміс між бажанням бути вільними і при цьому потрапляти на радіостанції, тому все ще доводиться видозмінювати пісні, робити їх більш доступними і легкими для людей, щоб воні сприймалися на рівні поп-музики.

Самохвально казати, що ми абсолютно не такі, як інші... Ні, ми абсолютно такі ж, як інші. Ми маємо пісні, написані від щирого серця, але вони зовсім не виходять на радіостанції і телебачення. Тим не менш, цей час не за горами, і вже тоді я зможу тобі відповісти, в чому саме наш музичний ресурс та відмінність. Поки можу сказати, що ми чесні. Ми відкриті. Ми не особливо складні для сприйняття людей. Часом це добре. Складна і більш глибока музика мені ближче до душі, але я поки що не доросла до рівня, щоб самостійно її створювати.

– Я знаю, що ти – вегетаріанка. Це як стиль життя і світогляд, чи ти просто не любиш м'ясо? І як ти до цього прийшла?

– Я ставлюся до цього, як до певного внутрішнього посту. Трагедія поїдання м'яса для мене має дуже велике значення. Відмовилась від нього не настільки давно – лише близько чотирьох-п'яти років. У дитинстві я активно займалася класичним балетом і мені, як тоді казали дорослі, були обов'язково потрібні жири тваринного походження. Для нарощування м'язової маси, для того, щоб кісточки в якийсь спосіб краще регенерувалися. Тобто це був нав'язаний шаблон життя. Наразі я стала дорослою і переглянула це все на свій страх і ризик.

Скажу чесно, після того, як я перестала вживати м'ясо, у мене відбулася певна відчутна перебудова в організмі та свідомості, у сприйнятті всього навколо. Я не можу у певній мірі казати, що це добре – у кожного свій досвід. Мене дуже часто раніше мучило почуття провини d цьому питанні, снилися погані сни. Q ось на тлі цього всього якось самостійно відбулася видозміна мого організму. Ми ж можемо прожити без м'яса? Чому б не спробувати?

Крайнощі фанатизму – жахливі. Це дуже важливий момент, і людина має для себе це зрозуміти внутрішньо.

– А що робити з любов'ю до шоколаду?

– Ой, взагалі не знаю, що з цим робити. Дивуюся людям, які підтримують такий класний і здоровий спосіб життя, можуть дозволити собі не вживати безліч продуктів, без яких ми просто не уявляємо собі життя. Тобто не жити, щоб їсти, а їсти, щоб підтримувати свою життєздатність. Я стала дещо старшою, і тепер ставлюся до кулінарії як до такого певного виду хобі, самотерапії та релаксу, і я помітила, що насправді кайфую від процесу приготування. Це ж страшнюча спокуса. Тому, звісно, якщо є можливість потішити себе якимись такими смаковими штуками – собі відмовляти дуже важко.

Я думаю, що шоколад – це просто момент також якогось нав'язаного внутрішнього стану щастя. Адже людині важливий цей ендорфін і його підвищення. Якщо в цей момент я не можу отримати його, стрибнувши з парашутом чи зустрівшись із близькою подругою, то я ж без проблем можу з'їсти банан чи шоколадку і вже хоча б трішки зрадіти.

– Але все ж після цього треба якось приводити тіло у форму. Виходячи з цього, чи є в тебе якийсь улюблений вид спорту?

– Спортзали – взагалі ні. Настільки ні, що... Там нічого робити. Не можу собі уявити, що це може бути весело – тягати якісь залізяки. Чи безцільно тинятися, дивлячись у вікно чи, в гіршому випадку, в екран телевізора. Мені здається, що значно краще цим займатися на майданчику просто неба.

Нещодавно відкрила для себе флай-фогу. Це така йога для лінивих дівчаток, коли хочеться потягуватися, перевертатися, і це все так чудово.

Але головна моя фізична активність – це швидше діти, яким я викладаю хореографію – класичний балет, сучасні танці, а також працюю з ними в галузі арт-терапії та тілесно орієнтованої терапії. Я викладаю в державному ліцеї №100, де маю три групи дітей. Влаштувалася я сюди працювати відразу ж після того, як стала випускницею цього ж ліцею. Цього року виповниться десять років, як я працюю там на ставці хореографа-педагога. Більше я фізичною активністю не займаюся, бо не маю на це ні бажання, ні часу.

– Іноді те, що ти любиш, займає настільки багато часу, що важко знаходити баланс між роботою і особистим життям. Як ти його знаходиш і як рекомендуєш краще балансувати?

– Ось наприклад сьогодні, навіть зараз. Ми зустрілися з подружкою, бо хотіли провести цей час активно і результативно. У нас була фотосесія. Зараз у нас з'явився вільний час, і ми вирішили провести його з тобою. Для нас це теж зустріч, момент обміну емоціями. Тобто, по суті, особисте життя присутнє в кожній миті мого робочого графіку. Дуже часто дівчата мене підтримують, вони приїжджають на всі можливі наші концерти. Ми можемо бачитися після концертів, зустрічатися. Та й просто в проміжках у робочому графіку на все і завжди можна знайти час. Головне – щоб усе це супроводжувалося бажанням. А особисте життя переплітається з роботою.

– Ти знімалася у короткометражному фільму "Хуліган". Наскільки цей досвід відрізняється від зйомки у кліпі і чи хотіла б ти ще продовжити?

– До речі, ця короткометражка в результаті була на кількох фестивалях. До цього ми також мали зйомки короткого метра, який вигравав на багатьох фестивалях, в тому числі був номінований на Каннському – називалася ця стрічка "Випадковість кохання". І вона була більш екстремальна з точки зору зйомки – і за тривалістю, і за темою. Тому що в цій короткометражці режисер – мій дуже хороший друг і неймовірно крутий креатор – Паша Ковтун створив сценарій знакової символіки закоханої пари.

По суті, звичайна стратегія побудови короткого метра. Але завершувати ми мали в міліції через те, що почали кохатися в центрі міста. Так ось, в момент зйомок у центрі міста ми насправді потрапили у відділок, тому що нам доводилося там бути більш відвертими одне з одним, і люди на нас оглядалися, бо не було видно камеру, і всі думали, що просто пара пустує. Це дійсно дуже смішний, але дуже крутий досвід. Нас попросили пред'явити документи, і тут підбігає режисер зі словами: "Класно, це те, що нам потрібно! Поїхали до відділку!". У нас вийшла дуже резонансна штука в суспільстві. Люди про неї заговорили, отже ми досягли того, чого прагнули.

Короткометражка "Хуліган" була більш легкою з точки зору входження в тему та більш простою у відтворенні. До речі – її режисер також мій дуже близький та талановитий друг Ігор Лимар. Впевнена, що ми ще з ним відзнімемо щось геніальне!

– Чи були ще якісь зйомки?

– Ми зняли тизер для фільму, де я у головній ролі. Тизер тривалістю п'ять з половиною хвилин ми знімали майже півроку. І це була неймовірна робота. Шрами, вибиті кісточки на ногах – ось це була справжня трагедія і мегадрама особистого досвіду! Мене обкушували мурахи, бо у нас була тема – чи виживе блондинка в лісі, якось так. Насправді цей досвід був неймовірний. Я здобула його минулого року на літніх зйомках, і цього року ми будемо продовжувати.

Я граю роль 16-річної дівчинки, котра абстрагується від цього світу і потрапляє у свій неіснуючий, хоча довкола дика природа. Вона має уявного друга, який іноді з'являється і щось їй розповідає. Коротше, це артгаузне кіно. Там доводилося працювати на всі 100%, і мене очікують дуже цікаві зйомки. Буду готуватися до них і від'їдати собі боки, щоб там ніде не змерзнути в горах (сміється – ред.).

Мені доводилося по три-чотири кілометри бігти босоніж лісом. Без нікого з людей. Рації ми ховали у мурашники, маскували їх від глядача. Дрон із камерою знімав все, що відбувалося і відлітав далеко-далеко, тому на локації не мало бути жодної душі. Це все було дуже правдиво і цікаво. Мені доводилося там падати в крихітному місці, де мені по рації кричали – все, ось тут зупиняйся.

Там треба було впасти і лежати, мов труп, і не рухатися, доки дрон, який кружляв у мене над носом, відлітав високо у небо. І я відчувала, як гігантські червоні мурахи, що на київському морі, заповзали мені під сорочку, в ніс, в очі, кусали всюди. Я відчувала як по обличчю пробігає сльоза, такий собі досвід справжньої акторки, яка обов'язково планує отримати Оскар за ці п'ять хвилин тизера (сміється – ред.).

– Якщо не секрет, як називається фільм?

– Зараз – "Мережа", але я впевнена, що режисер змінить його назву. Тизера ще ніде немає, все тримаємо в секреті. Планується або кілька серій, або повнометражна стрічка тривалістю півтори години – поки що незрозуміло.

– Де знімали стрічку?

– Знімали всюди по Україні. По суті, це київське море, ліси, поля й арт-платформа.

– А яка найамбітніша творча або професійна ціль?

- Бути корисною. Серйозно. Я чудово розумію, що музикою людині не вилікувати ран чи не вирішити якийсь душевний конфлікт. Але можна бути в гармонії з її психоемоційним станом – а це вже дуже важливо.

– Що з того, що вже досягнуто, ти вважаєш найважливішим?

– Діти. Творчо і гармонійно допомагаю їм відчути себе. Бути в тому союзі зі своїм его, в якому вони хочуть бути. У дев'ять років вони виконують такі хореографічні постановки, про які можна лише мріяти.

Коли батьки приходять до нас на відкриті уроки, вони дивуються тому, наскільки розвинені їхні діти. Будь-яка їхня емоція у нашому танцювальному залі справжня, вона несе в собі частинку їх самих.

Значить, вони проявляють себе один з одним. У них свій світ, і це прекрасно. Я спостерігаю за цим і радію з того, що можу долучатися до гармонії і союзу цих людей хоч у якийсь спосіб. Вони надихають неймовірно. Їхні крила не поміщаються в масштаби танцювального класу.

Наша система освіти клепає абсолютно однакові квадратні організми, які мають безліч правил, своїх ролей, помилок – і батьківських, і опікунських, і вчительських. Якщо за присутності одної людини підкреслити малу значущість якоїсь частини іншої людини, то однолітки будуть влучати саме в цю слабку ланку. І ми зараз працюємо саме над тим, щоб подати в Міносвіти свою розроблену структуру гармонійного розвитку дитини з дошкільного до середнього шкільного віку.

– Зараз?

– Так, саме зараз ми шукаємо людей, які могли б приєднатися. По-перше, людина, яка не пройшла психотерапію, не матиме права переносити свої проблеми на маленьку дитину. Тут же так: що було першим – яйце чи курка? Ніхто не знає. Це означає, що спочатку треба лікувати дорослих, які мають доступ до маленького світу, а потім з цих маленьких виховувати здорових дорослих особистостей.

По-друге, правильний розвиток логіки і моральних рис. Бо в батьків також є багато питань, та вони сподіваються, що замість них їх вирішить школа. Але ні – школа лише нав'язує знання математики, мови. А діти ходять вчитися і не розуміють, для чого їм ці знання. Тобто нас роблять роботами, а потім ми розуміємо, що нам уже 28 років, а ми не знаємо, ким хочемо бути. Тому що наша школа досі не дала певності в тому, що ми несемо в собі мету.

Якщо запитати наших дітей, для чого вони ходять в школу, вони скажуть, що треба вчитися. Так, вчитися треба, бо всі так роблять. Словом, проблем багато, і ми зараз намагаємося в колективі однодумців розробити таку концепцію гармонійного розвитку.

– Ніхто ніколи не б'є мертвого собаку... А як порадиш боротися з недоброзичливцями, які так чи інакше намагаються критикувати?

– Критика – це чудово. Якщо людина каже тобі про твої слабкі сторони, це значить, що ти за допомогою цих порад можеш стати тільки кращою. Тобто люди, які чинять нам зло, на жаль для них самих, вирощують нас більш цікавими і багатогранними особистостями. Вони роблять нас тільки сильнішими. Що більше каменів на нашій дорозі, то вищу можна побудувати планку і побачити все довкола. І я впевнена на 100%, що якщо на твою адресу багато критики – ти рухаєшся у правильному напрямку.

У мене так було завжди – з самого дитинства. Мені казали, що в мене плоскостопість і стирчать коліна, і мені ніяк не бути в балеті. Як виявилося – помилились. Потім мені казали, що я маю обстригти волосся, бо інакше я не зможу крутитися. А мені не хотілося стригти волосся, тож я доводила протилежне. Все, що відбувається з нами – не просто так, це завжди можливість розвинути себе, стати ще кращими. Дуже важливо вірити в себе.

– Чим надихаєшся вранці у понеділок?

– Розкажу. Зараз я беру участь у проекті "Театр без акторів". Я мріяла потрапити в театр з самого дитинства. У мене був жахливий досвід, коли я не вступила в університет Карпенка-Карого. Я думала, що після цього моє життя просто завершилося, більше нічого цікавого в майбутньому мене не чекає. Але для себе я розуміла, що колись обов'язково буду в театрі... Йось нарешті дочекалася.

Тому в понеділок вранці я їду в театр на репетицію нашого спектаклю, прем'єра якого відбулася 9-го червня. Називається він "Про місяць, вудку й хвости..." . Презентація у нас була в "Динамо Люкс". Потім ми поїдемо містами і будемо грати спектакль на сценах театрів.

Отже, понеділок, ранок. Їду в театр, ми тренуємось до другої години дня. Потім я маю час для прекрасної прогулянки, бо спускаюся з Грушевського на Поділ, і в цю чудову погоду я маю цілу вільну годину для осмислення буття і улюбленої музики. Далі я три години займаюся з дітками, розподіляю з ними нашу творчу енергію, а потім їду до студії або на канал.

– Чим ще займаєшся, окрім музики, хореографії та театру?

– Також я веду Старт-UP Show на каналі "М1"! Мегамотивувальну програму про всі можливі новації в Україні. Стартап – це такий собі бізнес – коли ти з дитинства знаєш, що у світі не гроші створюють щастя, а твої знання і навички, і твоє бажання. І ти це доводиш своїм прикладом – приїжджаєш і розповідаєш про це на всю країну.

Наприклад, є хлопчик, який самостійно вдома винайшов розумну гантель. Він прогулював школу, щоб сконструювати ґаджет, який показує тобі, скільки калорій ти витрачаєш, коли ходиш з нею, наскільки ти підкачав м'язи, і вона тебе мотивує. Там вбудований механізм, який каже: "Ще п'ять разів! Іще десять! Нумо, слабаче! Підтягни сідниці, куди пішла?!". Ось так хлопчина створив пристрій з бокалів, які стояли у батьківському барі.

Інший 19-річний хлопець створив найдешевший у світі екзоскелет для своєї бабусі. Незабаром буде його виставка на Кікстарі! Це ж неймовірно! Людина має змогу полегшити життя паралізованим людям. І його іновація коштує зовсім не дорого. Люди, які страждають після інсульту чи мають параліч, зазвичай не можуть дозволити собі такого. Здебільшого в нашій країні такі люди просто сидять вдома, і в кращому разі мають людину, яка їх підтримує.

– Талановиті діти самі приїздять у столицю, чи ваша група їздить Україною і шукає героїв?

– Так, ми їх шукаємо. Є двоє прекрасних людей – Тетяна Назаренко та Людмила Мазур, які створили наше шоу. Вони вишукують таких талановитих людей.

– Знаю, що ти займаєшся і волонтерством – співаєш для військових. А чим відрізняється солдатська публіка від звичайної?

– Дуже відважна дівчина, наразі вже моя подруга, Надія Старцева створила жіночий концертний батальйон, в якому бере участь багато артистів – Марічка Падалко, Марія Бурмака, Альоша і я... Так вийшло, що до створення подібного концертного батальйону кожен артист самостійно волонтерив. Марію Собко можна було побачити серед солдатів десь у казармі... Ми виїжджали у військові частини, де танцювали на машинах. Мені ставили килим, стійку з мікрофоном, солдатів кликали на центральну площу, де вони тренуються, і влаштовували дискотеки. Атмосфера була неймовірна! Виступ на якійсь величезній машині, на танку, це, звісно, незрівнянно. І ця публіка більше потребує розваг і відволікання, підтримки і можливості виявити своє горе, оскільки залишаютися з ним наодинці не можна! Надзвичайно важливо випустити назовні все погане. І музика тут – прекрасний терапевтичний засіб. Це було дуже душевно, й у нас кожні вихідні віддані такій діяльності, коли є вільний час і коли це не шкодить нашим проектам – ми виїжджаємо і влаштовуємо подібну музичну терапію, що дуже круто.

– У тебе є мрія – відкрити дитячий центр. Що це буде за заклад, якими будуть напрями його роботи?

– Я розумію, що сьогодні впровадити структуру гармонійного розвитку дитини в таких масштабах, як ми хочемо і мріємо, буде неможливо. Але здаватися не варто. Тобто така система буде хоча б у такому арт-центрі, де я мрію бачити, як розвиваються діти, наскільки сильні їхні слабкі сторони, і як прогресує все довкола у момент, коли вони щасливі.

Всі мої друзі – дуже розвинені і освічені особистості. Багато з нас стали кандидатами наук, і ми дійсно маємо внутрішнє бажання і мрію вирощувати не тільки своїх дітей, але й покоління, і робити це правильно, цікаво, здорово.

Цю рамкову систему треба зруйнувати у всіх структурах. У структурі Міністерства освіти, культури, на тій же залізниці... Треба змінювати щось, і ми знаємо як!

У систему освіти також має входити екологічна свідомість. Ось як зараз пояснити людям, що викидати сміття у смітник, вимикати воду під час чищення зубів – це так важливо. Дітям вкласти це зернятко... А як вкласти це дітям, якщо ОБЖД – це урок, який здебільшого прогулюють. Бо вчитель частіше всього розповідає щось надзвичайно нудне.

– І наостанок: якою має бути твоя ідеальна старість?

– Ми з подругою нещодавно побачили бабусь, які сиділи на лавочці у ботсаду та розпивали якесь винце і мило про щось спілкувалися. Щоправда, вони обговорювали якусь надзвичайно страшну річ на кшталт того, що всі чоловіки – козли. Ось ми з подругою хотіли б так само, тільки без цього обговорення.

Я впевнена, що на старості років я танцюватиму в Гідропарку десь під оркестр зі своїм чоловіком. В ідеалі – провести свою старість з онуками, коханим десь за містом, вирощувати свої помідори й огірки і бачити в цьому неймовірне щастя.

Мені здається, я буду непосидючою бабусею, я собі вигадаю якийсь капець на старість років.

Це я зараз думаю, що на старості відісплюся. А потім буду шкодувати, що не виспалася в молодості. Це смішно, тому що людина впродовж свого життя постійно чогось прагне, а потім якщо в неї запитати, яка ідеальна старість – я впевнена, що більшість скаже – мати свій город і жити в спокої...